Бар "На перехресті" - Тетяна Гуркало

Про те, як усе почалося

Примусь дурня молитися, він і лоба розіб'є

(Народна мудрість)

Почалося все, як завжди, з дрібниці. В один відомий бар, який по чутках належав комусь із богів долі, зайшов статний і гарний хлопець невеликого розуму. Звали його Фініст Ясний Сокіл і він був нащадком того самого героя, на честь якого його назвали.

А бармен за стійкою був новий. Щойно влаштувався на роботу, замість попереднього, який поїхав на Балі лікувати психічне здоров'я, котре похитнулося через гостей закладу. І цей бармен, на жаль, не знав, що Фініст частий відвідувач, який особливо зачастив після одруження на Василині Премудрій. Душила вона його своїм розумом, ось він і втікав.

Втім, останнє до справи не відноситься. А відноситься те, що старий бармен знав — на запитання Фініста відповідати не слід, бо він відповіді розуміє неправильно і творить таке, що знаменитий предок напевно просить добрих богів відпустити його на кілька днів із Вирія для напоумлення нащадка.

— А скажи-но, добрий молодцю, яка цінність усім потрібна? — спитав Фініст, випивши залпом коньяк і занюхавши його рукавом, що пропах конями та собаками.

Бармен якраз читав у журналі «Музеї безлічі світів» статтю про знамениті скрипки Страдіварі, тому й сказав, що ці скрипки точно всім потрібні.

Ще бармен розповів, що у цих скрипок незвичайне та дуже гарне звучання, а ось про ціну вже не встиг. Фініст засяяв обличчям, гримнувся об підлогу так, що дошки заскрипіли, прогнулися, підкинули Фініста, що різко полегшав, і він вилетів у вікно строкатою грудкою пір'я. Нальоту розібравшись де ліве крило, а де праве Сокіл рвонув у небеса, де й зник від погляду бармена.

— Дивак якийсь, — пробурмотів чоловік і повернувся до статті. І так і не дізнався, що Василина, вкотре розлютившись на чоловіка, лише намагалася наштовхнути його на думку, що сім'ю треба цінувати, а здоров'я не купиш.

***

Що таке скрипка, Фініст, вихований у строгості, з патріархально-військовим ухилом, звичайно не знав. Якби бармен показав йому картинку, або хоча б пояснив, що це музичний струнний інструмент, можливо, нічого б не сталося. А так, Ясний Сокіл почав пошуки, орієнтуючись на опис: «дуже красиво звучить». За неуважністю, сам того не помітивши, перетнув межу між світами, залетівши в чийсь портал, не закритий за всіма правилами, а залишений з думкою — саме загасне і розсіється. Якимось дивом розминувся з грозою, що мало не підпалила блискавками йому хвіст. А потім опинився в дивній місцевості, засадженій кукурудзою.

І треба сказати, кукурудзу Фініст не любив, перегодувала його мамка у дитинстві кукурудзяною кашею. Так не любив, що в нього все тіло засвербіло під пір'ям. Тому Фініст вирішив не спокушати долю і швиденько забратися з неприємного місця. А капосна доля білозубо усміхнулася і, перш ніж добрий молодець встиг наслідувати власне розумне рішення, донесла до його слуху далеку мелодію. Дивну та красиву. Тільки нудну дуже.

І Фініст вчинив, як чинив зазвичай, коли в його житті, ненароком, траплялися розумні рішення. Він бажання полетіти геть обізвав підступами ворогів, які не бажали, щоб він знайшов скрипку Страдіварі, і помчав уперед, туди, де кукурудзяні поля зливалися в суцільний зелений килим.

***

Дженні Еткінс була звичайною дівчиною. На вигляд — досить симпатичною шатенкою, вічно одягненою в джинси та сорочки чоловічого крою. Але якби хтось копнув глибше, хоча б у її біографію, то дуже здивувався б.

Почати з того, що Дженні була прийомною дочкою своїх батьків. Вони були фермерами і одного разу просто знайшли її на кукурудзяному полі. Прямо в центрі витоптаного кимось кола. Після чого одразу ж удочерили. Точніше, поставили всіх перед фактом, що в них несподівано народилася дитина.

Дженні довго цьому дивувалася. Ну, яка розумна людина, підібравши посеред поля дитину, що спить у чомусь підозріло схожому на уламок яєчної шкаралупи, одразу ж видаватиме її за свою власну? Причому яєчко було не тільки величезним, але ще й яскраво розфарбованим, мабуть великоднім. Ага, кролик-переросток його впустив і розбив. І звідти замість білка з жовтком вивалилася маленька дівчинка.

Нісенітниця, загалом.

А потім Дженні подивилася фільм про Супермена і зрозуміла, що така поведінка для американців звичайнісінька. Тим більше, її батькам ще пощастило, вона у них не інопланетянка з криптоніту, котра вирішила перейматися порятунком світу, а всього лише фенікс... котрий боїться вогню.

Боязнь вогню, до речі, була проблемою, з якою батьки довго і нудно боролися. Іноді вони ще й різних спеціалістів залучали. Психолог була нічого так, вона Дженні навіть сподобалася, особливо після того, як пояснила батькам, що їхній дівчинці може допомогти творчість та самовираження. А ось езотерик була дивною жінкою. Вона закочувала очі, говорила про минулі життя і час від часу починала кричати:

— Бачу! Бачу духа!

Дженні з великими труднощами стримувала сміх. Особливо тоді, коли дух, що справді прийшов на крики божевільної тітки, помахав долонею перед її обличчям, а потім покрутив пальцем біля скроні.

Загалом, психолог була кращою, хоча й не змогла нічого зробити з острахом вогню. Творчість у Дженні спочатку теж не ладналася, не вміла вона малювати, та й не особливо хотіла навчитися. А потім батько привіз звідкись саксофон і справа пішла на лад — виявилося, Дженні любить грати блюзи сильніше, ніж слухати. А слухати вона їх дуже любила.

І, так, свої минулі життя Дженні, на відміну від езотерика, справді пам'ятала. Фрагментарно, правда, й невиразно, але їй цього вистачало. А музика, час від часу, ще й додавала фрагменти та фрагментики до цього складного пазла. Особливо, якщо грати на полі, на тому самому місці, де колись подружжя Еткінс знайшло немовля.

Грала дівчина пристрасно та самозабутньо. І якби вона мріяла про кар'єру музиканта, у неї вийшло б. Але вона мріяла про власний мотоцикл, важкий чоловічий харлей, як в одному старому фільмі. Можливо лише на противагу батьківським мріям зробити з неї справжню фермерку та передати господарство у спадок.