За небокрай - Стів Маккартер

- Взагалі, він тебе не тому не кличе. - м'який дівочій голос долинув прямо з неба.

Жазель зупинилася. Вона стиснула зуби і важко дихала, не зводячи очей із інквізитора. Оз, отримавши перепочинок, зміг глянути на дівчину. Руки Жазель всі пекли від ударів об цього нестерпного інквізитора.

- Хоча, треба визнати, що твої аргументи мені подобаються. - продовжила Амайанта, зробивши собі задумливе обличчя. - Привести інквізитора у фортецю, ну, знаєш… Твій вчинок був… як це правильно називається у людей… безрозсудним, необдуманим, необачним, нерозважливим, легковажним, необережним, поспішним…

- Досить. - перебила її клерк. - Я зрозуміла.

Жазель схрестила руки на грудях, все ще зі злістю дивлячись в очі Озу. На Амайанту вона не дивилася. А дівчина у золотому посміхнулася, підлітаючи ближче.

- Ти роздобула меч. Так, привела з собою гадюку… - богиня скривилася. - та й меч теж. Якщо міряти твоє завдання категорією успіху, то ти перемогла, хоч я і не хочу це визнавати і ніколи не повторю.

- Тоді чому я не з ним? - у Жазель і кісточки на пальцях побіліли.

- А ти вже й забула про свого коханого? - здивувалася дівчина в золотому. - Дівоча пам’ять така…

- Того, що мені зніс голову? Ти зараз про того виродка, або про якогось іншого? - Жазель подивилася на богиню, часто кліпаючи очима.

- Хм. - Амайанта почухала підборіддя. - Може, люди й не такі чутливі, як я переконувала Максуда. Я вважала, що тобі потрібно дати час. Відпочити. Прийти до тями…

- Що? - очі Жазель почали збільшуватися. - То це ти винна в тому, що я зараз нагадую останню дурничку в цій фортеці?

Клерк почала закочувати рукави. Чи зможе вона доторкнутися до богині чи ні? Зараз і перевірить.

- Я робила так, як вважала буде краще.

- Краще для кого? Якщо для мене, то наступного разу не забудь поцікавитися і моєю думкою. Добре? - Жазель та Амайанта довго дивилися одна одній в очі.

- Гаразд, нікчемна віслючка. - по-доброму посміхнулася Амайанта, і очі її блиснули. - Коли я розгніваюсь на тебе і вирішу закатувати до смерті, то обов'язково поцікавлюся, яким саме способом ти захочеш померти. - посмішка зникла з обличчя дівчини в золотому і тон її став сталевим. - А потім оберу інший. Щоб ти навіть перед смертю не могла сама вирішувати.

- Оце богиня! Світло моїх очей! - Криза захоплено виляв хвостом. - Так їм усім!

- Він чекає на тебе. На оглядовому майданчику. - кинула Амайанта через плече, розвертаючись і відлітаючи.

Дівчина в золоті викинула руку назад, не обертаючись. І золота кістка впала до ніг собаки. Жазель усміхнулася. Криза невдоволено загарчав і відвернув морду. Але одним оком поглядав на кістку. Коли він все ж таки вирішив на неї накинутися, вона просто зникла в ту ж мить. Типова Амайанта. Жазель хитнула головою, розправляючи своє вогняно-руде коротке волосся. Їй здалося, що воно від цієї фарби вирівнялося. І стало слухнянішим. Або на нього так діяв образ Химерниці, який Жазель раз у раз приміряла на себе.

- Нікуди не тікай. - пригрозила вона пальцем Озу з дуже серйозним виглядом. - Без мого дозволу богів не вбивай. - потім нахилилася до Кризи і посміхнулася. - А тобі, лапочка, що принести?

Жазель різко обсмикнула голову. Ще до того, як щелепи пса зімкнулися за кілька сантиметрів від її обличчя. Їй подобалося його дражнити. І Оза також. Дівчина залишила їх і швидко зійшла зі стіни. Помахала їм рукою. Вона знову у справі! Знову в строю, як кажуть солдати солдатською мовою іншим солдатам, коли довкола одні солдати.

Так, з того моменту, коли була пройдена критична точка між Озом, Амайантою та Максудом, дівчині стало спокійніше. Тепер на їхньому боці інквізитор. Великий і могутній. Треба запитати, чи може він літати, як Амайанта. І спалювати гори поглядом. А та історія, в якій інквізитор випивав цілу річку, щоб люди могли втекти від бога, доки він боротиметься з ним сам, тепер заграла іншими фарбами. Адже вона сама бачила на власні очі, скільки цей… е… ця істота може випити води. Дівчина майже пробігла швидкою ходою четвертий рубіж. Петляла між будинками, повертала вулицями. Іноді оглядалася, і, якщо нікого не було поруч, то бігла підстрибом. Вона знову у справі.

Щаблі на останню стіну. П'яту. Жазель збігла по них і швидко спустилася зі стіни на п'ятий рубіж. Їй уже було видно майданчик. Трохи покрутитись між будинками. Пробігти, коли нікого поблизу не видно. Перед майданчиком зменшити хід, заспокоїтись, віддихатися, напустити на себе поважний вигляд. Переконати себе, що вона важлива. Для… для… для всіх разом важлива. І для кожного окремо. Ось так.

Максуд стояв на оглядовому майданчику разом із Ейр. Могутній воїн у чорних обладунках. Серйозний вираз обличчя і, як завжди, трохи похмурий. Руків’я меча стирчала за його спиною. Рукави темного одягу майоріли на вітрі. У сірий день під темними хмарами він здавався ще страшнішим. Бачили б зараз Максуда його вороги. Поруч із ним повернула голову в бік Жазель сабазадонка. Представниця найвоюючішого роду людей. Жоден воїн не міг би з нею зрівнятися в умінні вбивати. Недарма Сандрін обрала саме її своїм охоронцем. Ейр виглядала менш серйозною, але не менш загрозливою. Її біле коротке волосся гралося разом з вітром. Меч також висів за спиною. Обладунків на ній не було. Сабазадонка кивнула Жазель і посміхнулася. Привітання, знак, який від неї раніше і не побачиш. Раніше вона не посміхалася, коли бачила клерка. Жазель теж усміхнулася. Вона відчула, що стала однією з них після походу за мечем. Вижила, виконала завдання. Непогано себе проявила. Жазель зауважила, як на неї тепер інакше дивилася і Естель, і Сандрін, і сама Ейр.

- Як ти? Все гаразд? - спитав Максуд, коли повернувся на звук її кроків.

Жазель оглянула себе дуже ретельно.

- Руки та ноги начебто на місці, правда ж? Так що, так. Все гаразд.

Максуд не зводив з неї погляду. Він чекав іншої відповіді. І не про цілісність її частин тіла. Жазель зітхнула і опустила очі.