Гра престолів - Джордж Мартін

Лицар задумався.

— Хал ніколи не бачив Семицарства, — відповів він. — Воно для нього ніщо. Навіть коли він про нього згадує, то уявляє собі кілька невеликих островів та міст, що липнуть до скель на зразок Лорату або Лису, оточені буремними морями. Багатства сходу мають здаватися йому більшою спокусою.

— Та він же мусить їхати на захід! — у відчаї заперечила Дані. — Благаю вас, допоможіть мені його переконати.

Вона ніколи не бачила Семицарство так само, як і Дрого, проте їй здавалося, що з переказів свого брата вона взнала його, як рідне. Візерис обіцяв їй тисячу разів, що одного дня відвезе її туди, але його обіцянки померли разом з ним.

— Що б не робили дотракійці, вони мають на це свій час і свої причини, — відповів лицар. — Майте терпець, принцесо. Не повторіть помилки свого брата. Ми поїдемо додому, я обіцяю.

Додому? Їй стало сумно від цього слова. Пан Джораг мав свого Ведмежого острова, а що мала вона за домівку? Кілька казок, кілька імен, що повторювалися урочисто, наче слова молитви, згасаючі спогади про червоні двері… чи мав Ваес Дотрак стати навіки її домівкою? Коли вона дивилася на бабів-дошхалін, чи не бачила вона у них своє майбутнє?

Пан Джораг, мабуть, помітив сум на її обличчі.

— Уночі прийшов величезний караван, халісі. У чотири сотні коней, з Пентосу через Норвос і Кохор, з караван-баші Байяном Вотирісом на чолі. Можливо, Іліріо прислав з ним листа. Чи не бажаєте відвідати Західний Базар?

Дані поворушилася.

— Так, — відповіла вона, — бажаю.

Базари пожвавлювалися, коли приходив караван. Ніколи не знаєш, які скарби купці привезуть цього разу. А ще добре буде знову послухати, як люди говорять валірійською — тією самою, що у Вільних Містах.

— Іррі, хай приготують ноші.

— Я скажу вашому хасові.

Пан Джораг пішов.

Якби хал Дрого залишився з нею, Дані поїхала б на срібній. В дотракійців матері їздили верхи мало не до самого народження дитини, а вона не хотіла здатися слабкою у очах чоловіка. Та поки хал полював, великою втіхою було відкинутися на м’які подушки і дати понести себе Ваес Дотраком, ховаючись від сонця за червоними шовковими завісами. Пан Джораг засідлав коня і поїхав поруч, разом із чотирма юнаками її хасу та служницями.

День був теплий та безхмарний, небо сяяло блакиттю. Щоразу, коли дмухав вітерець, вона відчувала насичені пахощі трави і землі. Коли ноші минали вкрадені пам’ятки, сонячне світло змінилося на тінь, а тоді знову засяяло. Дані погойдувалася від кроків носіїв, роздивляючись обличчя давно вмерлих воїнів та забутих королів. Їй стало цікаво, чи боги сплюндрованих міст досі спроможні відповідати на молитви.

«Якби я не мала крові дракона» — подумала вона тоскно, — «це місце могло б стати моєю домівкою». Вона була халісі, мала сильного чоловіка і швидку кобилу, служниць для своїх потреб, воїнів для охорони, почесне місце серед дошхалін на старість… а у її череві ріс син, який одного дня пройде весь світ. Цього вистачило б якій завгодно жінці… але не жінці-драконові. Візериса більше немає, Дані тепер остання. Зовсім остання. Вона належить до роду королів і завойовників, і дитя всередині неї теж. Таке не можна забувати.

Західний Базар являв із себе величезний квадрат утоптаної землі, оточений халабудами з саманної цегли, загородками для тварин, вибіленими шинками. Неначе велетенські підземні змії з роззявленими чорними ротами, відкривалися на поверхню ходи до прохолодних льохів, де складали товар. На самій площі розташувався лабіринт крамниць і звивистих торговельних рядів, затінених плетеними з трави навісами.

Коли вони прибули на базар, близько сотні купців та дрібних торговців розвантажували і розставляли крам по місцях. Та все одно торговище здавалося тихим, неначе покинутим після тих велелюдних базарів, які Дані бачила у Пентосі та інших Вільних Містах. Як їй пояснив пан Джораг, каравани набрідали зі сходу і заходу до Ваес Дотраку радше торгувати один з одним, аніж продавати щось дотракійцям. Наїзники дозволяли їм приїжджати і від’їжджати недоторканими, якщо вони зберігали мир святого міста, не блюзнили на Матір Гір і Черево Світу, а також за звичаєм вшановували бабів-дошхалін подарунками: сіллю, сріблом та насінням. Щодо купівлі та продажу, то правду кажучи, дотракійці нічогісінько у них не тямили.

Дані подобався також і повний дивацтв Східний Базар, де можна було надивитися, наслухатися і нанюхатися найрізноманітніших речей. Вона часто проводила там вранішні години, куштуючи деревні яйця, пиріжки з сараною або зелену локшину, слухаючи голосіння чаклунів-заклиначів, роззявляючи рота на мантикор у срібних клітках, велетенських сірих слонів, смугастих чорно-білих джогос-нгайських коней. Їй також подобалося розглядати людей: темних статечних асшайців, високих блідих карфійців, яснооких ї-тійців у шапках з мавп’ячими хвостами, войовничих дів Байязабаду, Замир’яни та Кайякайянайї з залізними кільцями у сосках і рубінами на щоках, ба навіть суворих та страшких тіньовиків з Тіньових Земель, які вкривали руки, ноги і груди татуюванням та ховали обличчя під личинами. Тож Східний Базар уособлював для Дані дива і чари.

А от Західний Базар мав запах дому.

Поки Іррі та Джихікі допомагали Дані вилізти з ношів, вона принюхалася і упізнала гострі пахощі часнику та перцю, а тоді згадала давно минулі дні, провулки Тирошу та Миру, і мимоволі посміхнулася. Далі вона унюхала запаморочливі солодкі парфуми з Лису, побачила невільників, які тягли сувої вишукано виплетених мирійських мережив і тонкої вовни десятків різних багатих кольорів. Охоронці каравану, вдягнені у жовті підбиті бавовняні каптани до коліна та мідні шоломці, тинялися рядами; на плетених шкіряних пасах у них погойдувалися порожні піхви.

За одним прилавком зброяр показував сталеві панцери, викладені хитромудрими золотими та срібними візерунками, і примхливі шоломи у звіриній подобі. Поруч із ним гарна молода жінка торгувала ланіспортським золотом: перснями, брошками, шпильками, гривнями, тонкої роботи бляшками для пасів. Її ятку охороняв величезний євнух, німий і безволосий, одягнений у помережаний плямами поту оксамит. Він кидав грізні погляди на кожного, хто наближався. Через прохід від них товстий продавець тканин з Ї-Ті торгувався з якимось пентосцем про ціну зеленої фарби, трусячи головою і метляючи мавп’ячим хвостом на шапці.

— Коли я була маленькою дівчинкою, то дуже любила гратися на базарі, — розповіла Дані панові Джорагу, поки вони блукали тінистими проходами між ятками. — Там кипіло життя, люди кричали та