Гра престолів - Джордж Мартін

Він спробував не полохатися, коли Ходор присів, проходячи у низькі двері. Вони рушили довгим тьмяним проходом. Літо бадьоро трусив поруч. Час від часу вовк зиркав догори, виблискуючи очима, мов озерцями рідкого золота. Бран хотів попестити його, але їхав занадто високо.

Божегай являв собою острівець спокою серед гармидеру Зимосічі. Ходор пробрався крізь щільно порослі дуби, залізодерева, вартові сосни до тихого ставка біля серце-дерева. Він зупинився під покрученими гілками оберіг-дерева, мугикаючи про себе. Бран простяг руки над його головою і витяг себе з кошика, волочачи мертві ноги крізь отвори.

Він повисів трохи, гойдаючись, і червоне листя пестило йому обличчя, а тоді Ходор зняв його і посадовив на гладкий камінь коло води.

— Хочу побути сам, — сказав Бран. — Іди купайся. Іди до ставків.

— Ходор.

Ходор затупав між деревами і зник. На тому кінці божегаю, під вікнами гостьового будинку, підземне гаряче джерело живило три невеличкі ставки. Вода у них парувала день і ніч, а стіна, що височіла поруч, геть уся заросла мохом. Ходор ненавидів холодну воду і пручався, як дикий кіт, коли йому погрожували милом, але в гарячому ставку міг сидіти годинами, щасливий, гучно відригуючи в лад зі ставком, коли з темних зелених глибин здіймалися бульки і лускали на поверхні.

Літо посьорбав води і вклався обіч Брана. Хлопчик почухав вовка під щелепою, і якусь мить обидва насолоджувалися спокоєм. Бранові завжди подобалося в божегаї, навіть перед тим, як із ним сталося лихо, але останнім часом його тягнуло сюди все сильніше. Навіть серце-дерево більше не лякало його так, як колись. Глибокі червоні очі, вирізані у блідому стовбурі, спостерігали за ним, як і раніше, але зараз вони його чомусь втішали. Він казав собі, що боги наглядають за ним. Старі боги, боги Старків, першолюдей і дітей лісу. Боги його батька. Він почувався безпечно перед їхніми очима. Глибока тиша серед дерев допомагала думати. Бран багато думав, відколи впав. Думав, мріяв, балакав з богами.

— Будьте ласкаві, зробіть так, щоб Робб нікуди не пішов, — тихо молився він. Провів рукою по холодній воді, пускаючи ставком хвильки. — Примусьте його лишитися вдома. Або, якщо вже він мусить піти, то хай повернеться додому цілий, разом із паном батьком, матінкою та дівчатами. А ще зробіть так… щоб Рікон зрозумів.

Відколи його маленький братик дізнався, що Робб вирушає на війну, то оскаженів, як зимова буря: по черзі то лив сльози, то спалахував гнівом. Малий відмовлявся їсти, плакав та верещав по ночах, навіть буцнув Стару Мамку, яка намагалася заспівати йому колискової. А наступного дня зник. Робб відрядив на його пошуки половину людей у замку, і коли нарешті його знайшли у крипті, Рікон змахнув на них іржавим мечем, витягнутим з рук мертвого короля, а Кудлай вискочив з темряви, пускаючи слину, як зеленоокий дідько. Вовк оскаженів майже так, як і сам Рікон: він вкусив Гейджа за руку, вирвав шматок м’яса з Мікенового стегна. Тільки Робб разом із Сірим Вітром спромігся вгамувати його. Фарлен прип’яв чорного вовка у псярні на ланцюг, але тепер самотній Рікон плакав ще гіркіше.

Маестер Лювин радив Роббові лишитися у Зимосічі. Про це благав і Бран — заради Рікона, та й заради себе самого, але брат тільки вперто хитав головою і казав:

— Я не хочу йти. Але мушу.

Не те щоб він брехав. Бран розумів, що хтось таки мусить рушити на південь, щоб утримати Перешийок і допомогти Таллі у війні проти Ланістерів. Але ж не обов’язково саме Робб. Він міг би поставити військо під провід Гала Молена, Теона Грейджоя або когось із значкових панів Зимосічі. Маестер Лювин саме так і радив, але Робб нічого не хотів чути.

— Мій вельможний батько не послали б людей на смерть, боягузливо ховаючись за мурами Зимосічі, — говорив він голосом Робба-князя.

Робб тепер видавався Бранові напівчужим. Він змінився, став справжнім князем, хоча ще й шістнадцятих іменин не бачив. Це відчували навіть батькові значкові пани. Багато хто намагався випробувати його силу, кожен у свій спосіб. Руз Болтон та Робет Гловер змагалися за честь очолювати військо у битві. Перший вимагав коротко і різко, другий — з посмішкою та жартом. Дебела сивочола Маега Мормонт, по-чоловічому вбрана у кольчугу, вельми відверто заявила Роббові, що він їй наказів віддавати не буде, бо за віком у онуки годиться… а сама не заперечувала б видати за нього заміж власну онуку. Тихий та ґречний князь Кервин — той-таки привіз із собою дочку на виданні, огрядну й негожу стару діву тридцяти років, яка сиділа ошую батька і очей не піднімала з миски. Веселун князь Роголіс дочок не мав, зате возив подарунки: одного дня — доброго коня, іншого — оленячий окіст, тоді викладений сріблом мисливський ріг, а навзамін нічого не просив… нічого, крім певного городця, що відібрали в його батька, права полювання північніше від певного хребта і дозволу загатити Білий Ніж, якщо буде ласка його вельможності князя.

Робб відповідав усім з холодною ґречністю, як міг би відповідати пан батько, і якось спромігся підкорити усіх своїй волі.

Коли князь Умбер, прозваний своїми людьми Великоджоном, бо на зріст не поступався Ходорові, а у плечах був удвічі ширший, пообіцяв забрати своє військо додому, якщо в поході його поставлять позаду Роголісів або Кервинів, Робб відповів, що той може чинити, як йому завгодно.

— А коли ми впораємося з Ланістерами, — пообіцяв він, чухаючи Сірого Вітра за вухом, — то повернемося на північ, хутенько викуримо вас із вашого закута і повісимо за нехтування присягою.

Великоджон вилаявся, жбурнув глек пива у вогонь і заревів, що якась зеленіша за траву шмаркля ще стане йому погрожувати. Галіс Молен спробував був угамувати його, та Великоджон збив сотника сторожі з ніг на підлогу, перекинув стола і витяг з піхов найбільшого та найстрашнішого обіручного меча, якого Бран колись бачив. Усі по лавах — його сини, брати і служиві люди — скочили на ноги і сягнули по зброю.

Але Робб мовив одне тихе слово, гарикнув звір, і за один миг ока князь Умбер лежав на спині, страшний меч крутився на підлозі за два кроки від нього, а з руки текла кров там, де Сірий Вітер відшматував йому два