Гра престолів - Джордж Мартін

— Вони бачать тебе, малий. Чують, що ти кажеш. Отой шурхіт — це їхня відповідь.

— Що ж вони кажуть?

— Їм сумно. Твій вельможний братик не отримає від них ніякої помічі. Тільки не там, куди він зібрався. Старі боги не мають влади на півдні. Усі оберіг-дерева там зрубали тисячі років тому. Як вони наглядатимуть за твоїм братом, коли не мають очей?

Бран раніше не думав про це, тому зараз злякався. Якщо його братові не допоможуть навіть боги, то яка є надія? Але, може, Оша чує щось не те. Він звісив голову набік і знову прислухався. Йому здалося, що цього разу він почув сум, але нічого більше.

Шурхіт погучнішав. Бран почув приглушений тупіт кроків і тихе мугикання, а тоді з-за дерев виник голий Ходор, шкірячись посмішкою і вигукуючи:

— Ходор!

— Мабуть, почув наші голоси, — зазначив Бран. — Ходоре, ти одяг забув.

— Ходор, — погодився Ходор.

Від шиї й нижче з нього стікала вода, паруючи в прохолодному повітрі. Тіло його вкривала бура шерсть, рясна, мов у ведмедя. Між ніг гойдалася неймовірно товста і довга чоловіча міць.

Оша зміряла його поглядом, криво посміхаючись.

— Оце так здоровань, — кинула вона. — Якщо він не має у собі крові велетнів, то я — королева Серсея.

— Маестер Лювин каже, що велетнів більше немає. Каже, вони усі вимерли, як ті діти лісу. Залишилися тільки старі кістки у землі, що їх селяни інколи вивертають оралами.

— Хай маестер Лювин виїде за Стіну, — відповіла Оша. — Там він знайде велетнів, або швидше вони його знайдуть. Мій брат убив одного. У десять стоп заввишки. Як на них, то ще був коротун. Кажуть, вони доростають дванадцяти й тринадцяти стоп, ще й люті які — волохаті, зубаті. Жінки мають бороди, як чоловіки, і хто є хто, легко не скажеш. Жінки беруть собі людських чоловіків за коханців. Отак і з’являються напівкровні покручі. Якщо ж спіймають людську жінку, то їй буде гірше: чоловіки розірвуть дівку навпіл, вона й заважніти не встигне.

Вона вишкірилася до Брана.

— Ти хоч розумієш, про що я, малий?

— Розумію, — буркнув Бран. Він бачив собак у дворі, бачив, як огир криє кобилу. Але від таких балачок він почувався незручно. Зиркнувши на Ходора, він наказав. — Піди по свій одяг, Ходоре. Вдягнися.

— Ходор.

Той почалапав туди, звідки прийшов, пірнаючи під низькі гілки. «Він таки величенький» — подумав Бран, спостерігаючи за ним.

— За Стіною справді є велетні? — перепитав він Ошу, збентежений.

— Є велетні, є й дещо гірше за велетнів, паничу. Я казала твоєму братові, коли він питався. Йому, вашому маестрові, отому парубку Грейджою, що все зуби шкірить. Здіймаються холодні вітри. Люди відходять від своїх вогнів і не повертаються… а якщо повертаються, то вже не людьми, а упирями з синіми очима та холодними чорними руками. Чому, гадаєш, я втекла на південь зі Стівом, Галею та іншими йолопами? Манс хоче битися. Він добрячий чолов’яга: хоробрий, упертий. Мабуть, гадає, що з білоходами можна впоратися, як із розвідниками Варти. Та що він знає? Хай кличе себе Королем-за-Стіною, хоч обкличеться, але він лише старий чорний гайворон, що втік із Тіньової Вежі. Він іще й зими не нюхав. А я народилася там, дитино, як моя мати, її мати до неї, а ще раніше — її мати, від крові та плоті Вільного Народу. Ми все пам’ятаємо.

Оша підвелася, брязкаючи кайданами.

— Я намагалася сказати твоєму пану брату. Учора стріла його у дворі й кажу так гарненько, як належить, «мосьпане Старку», а він лише зиркнув крізь мене. А той зопрілий бовдур Великоджон Умбер як пхне мене геть з дороги. Та нехай. Носитиму кайдани і триматиму язика за зубами. Хто не хоче слухати, той не почує.

— То скажи мені. Робб послухає мене, кажу тобі.

— А чи правда? Побачимо. Ти йому ось що скажи, паничу. Скажи, що він їде не в той бік. Його мечі потрібні на півночі. На півночі, а не на півдні. Чуєш мене?

Бран кивнув.

— Я йому скажу.

Але того вечора на учті у великій трапезній Робба з ними не було. Він вечеряв у світлиці з паном Рікардом, Великоджоном та іншим панством, щоб обговорити майбутній довгий похід. На чолі столу довелося сидіти Брану: замінювати брата, служити гостинним господарем для синів князя Карстарка і шанованих друзів сім’ї. Коли Ходор вніс Брана до трапезної на спині й став на коліна біля панського крісла, всі вже сиділи по місцях. Двоє пахолків допомогли вийняти його з кошика. Бран відчував на собі очі усіх чужинців у палаті. Стало зовсім тихо.

— Панове, — оголосив Галіс Молен, — Брандон Старк, з господарів на Зимосічі!

— Вітаю вас коло нашого вогню, — збентежено проказав Бран, — і красно прошу товариство частуватися з нашого столу на знак дружби та приязні.

Гаріон Карстарк, найстарший з синів князя Рікарда, вклонився, а слідом і його брати. Але коли всі повсідалися, Бран почув тихі голоси двох молодших за брязканням винних келихів:

— …померти, ніж жити отак… — пробурмотів один, батьків тезко Едард, а його брат Торген зазначив, що малий, мабуть, зламався зсередини так само, як і ззовні, бо не має мужності покінчити з таким життям.

«Зламався» — подумав Бран з гіркотою, стискаючи в руці ножа. То ось він тепер хто? Бран Зламаний?

— Я не хочу бути зламаним, — люто зашепотів він до маестра Лювина, що сидів одесну. — Я хочу бути лицарем.

— Дехто кличе моє братство лицарями розуму, — відповів Лювин. — Ти надзвичайно розумний хлопчик, коли не лінуєшся, Бране. Чи не думав ти здобути собі маестерського ланцюга? У вченості для вправного розуму немає меж.

— Я хочу вивчати чари, — відповів Бран. — Гайворон обіцяв, що я літатиму.

Маестер Лювин зітхнув.

— Я можу навчити тебе історії, мистецтва зцілення, трав та рослин. Можу навчити розмовляти з круками, будувати замки, вести корабель за зірками. Можу навчити вимірювати дні, визначати, коли починається й кінчається літо чи зима, а в Цитаделі Старограду тебе навчать ще тисячі різних речей. Але, Бране, жодна жива