Гра престолів - Джордж Мартін
— Пан батько вчили мене, що оголити клинка проти свого зверхнього володаря означає смерть, — мовив Робб, — та ви, мабуть, лише хотіли порізати мені м’ясо.
Бранові засмоктало у животі, коли Великоджон зіп’явся на ноги, смокчучи криваві пеньки пальців… а тоді, на диво, здоровань зареготав!
— Жорсткувате в тебе м’ясо, — проревів він, — дідько його ріж!
І якось так вийшло, що після тієї пригоди Великоджон став правою рукою Робба, його найвірнішим поборником, розказував усім направо й наліво, що молодий князь — справжній Старк, і що краще їм усім гарненько схилити коліна, поки їх не відгризли геть.
Але тієї самої ночі, коли вогні у трапезній вже пригасили, брат прийшов до Бранової опочивальні блідий, трусячись, мов у пропасниці.
— Я думав, він мене уб’є, — зізнався Робб. — Ти бачив, як він жбурнув додолу Гала, наче той завбільшки з Рікона? О боги, і злякався ж я. А Великоджон ще не найгірший з усіх, тільки найгаласливіший. Князь Руз, приміром, ніколи зайвого слова не скаже, тільки дивиться, а я все думаю про ту палату в Жахокромі, де Болтони вішають на стіни зідрану шкіру ворогів.
— То лише байка Старої Мамки, — відповів Бран. Але у голосі чувся сумнів. — Хіба ні?
— Ну, не знаю. — Він стомлено хитнув головою. — Пан Кервин хоче узяти на південь дочку. Каже, щоб готувала йому їсти. Але Теон певний, що я одного вечора знайду її на своїй постелі… Якби ж… Якби ж пан батько були з нами…
У цьому вони всі погоджувалися: Бран, Рікон та Робб-князь; усі прагнули понад усе побачити батька поруч із собою. Але князь Едард знаходився за тисячі верст звідти: чи то сидів полоненим у підземеллі, чи то тікав від убивць, а чи вже загинув від їхніх рук. Ніхто не знав того напевне — кожен подорожній оповідав іншої байки, щоразу страшнішої. Начебто голови батькової сторожі гнили на мурах Червоного Дитинця, насаджені на шпичаки. Від батькової руки загинув король Роберт. Баратеони узяли Король-Берег в облогу. Князь Едард утік на південь з лукавим братом короля, князем Ренлі. Ар’ю та Сансу вбив Хорт. Мати вбила Тиріона-Біса і вивісила його тіло на мурах Водоплину. Князь Тайвин іде війною на Соколине Гніздо, плюндруючи усе на своєму шляху. Один наскрізь пропитий балакун оголосив, що Раегар Таргарієн повернувся з мертвих і збирає на Дракон-Камені величезне військо стародавніх звитяжців, знамірившись повернути собі батьківський престол.
Коли ж нарешті крук приніс листа під власною печаткою пана батька, написаного Сансиною рукою, жорстока правда виявилася не менш неймовірною. Бран знав, що ніколи не забуде виразу на обличчі Робба, коли той витріщався на слова сестри у листі.
— Вона пише, що батько змовлялися проти престолу з братами короля, — читав він. — Король Роберт помер, а матінку й мене викликають до Червоного Дитинця, щоб засвідчити вірність Джофрі. Каже, що ми повинні берегти мир, а коли вона одружиться з Джофрі, то благатиме його дарувати панові батьку життя.
Пальці його стиснулися у кулака, зминаючи Сансиного листа.
— І вона нічого не пише про Ар’ю. Нічого, жодного слова! Що таке з тим клятим дівчиськом?!
Брана всередині аж проморозило.
— Вона втратила вовчицю, — промимрив він, згадуючи той день, коли четверо батькових стражників повернулися з півдня з кістками Панночки.
Літо, Сірий Вітер та Кудлай почали вити, ще коли сторожа не перетнула підйомного моста, самотніми та розпачливими голосами. У тіні Першовежі лежав старий цвинтар з порослими блідою мшеддю надгробками, де старі Королі Зими ховали вірних слуг. Саме там і поклали Панночку, а її брати никали між могил, як невпокоєні примари. Вона пішла на південь, а повернулися від неї самі кістки.
Їхній дід, старий князь Рікард, колись поїхав на південь разом із сином Брандоном, братом їхнього батька, і двома сотнями кращих людей. Ніхто з них не повернувся. А потім пан батько теж поїхав на південь з Ар’єю та Сансою, з Джорі, Гуленом, Товстуном Томом та іншими. А тоді поїхали пані матінка і пан Родрік. І теж не повернулися. Зараз туди ж збирався Робб. Не до Король-Берега, не приносити клятви вірності, а до Водоплину з мечем у руці. І якщо їхній пан батько дійсно сидить у полоні, то йому напевне кінець. Бран боявся за нього так, що годі й сказати.
— Якщо вже Роббові конче треба йти туди, нагляньте за ним, — прохав Бран старих богів під їхніми червоними очима на серце-дереві. — І за його людьми теж: Галом і Квентом, і рештою наших, і за паном Умбером, і за пані Мормонт, і за всім панством півночі. Мабуть, і за Теоном теж. Збережіть їм життя, будьте ласкаві, боги. Допоможіть їм розбити Ланістерів, урятувати батька і повернутися додому.
Слабкий вітерець зітхнув поміж дерев божегаю. Червоне листя поворушилося та зашепотіло. Літо вишкірив ікла.
— Ти їх чуєш, хлопче? — запитав чийсь голос.
Бран підняв голову. Через ставок від нього, під стародавнім дубом, стояла Оша з затіненим листям обличчям. Навіть забита у залізо, дикунка рухалася тихо, наче кішка. Літо оббіг ставка, принюхався до неї. Висока жінка сахнулася.
— Літо, до мене, — покликав Бран. Лютововк нюхнув останній раз, обернувся і кинувся назад. Бран обійняв його обома руками. — А тобі тут чого треба?
Він не бачив Ошу, відколи її полонили у вовчій пущі, хоча знав, що вона тепер служить при кухні.
— Вони й мої боги теж, — мовила Оша. — За Стіною інших немає.
В неї відросло волосся, брунатне та розпатлане. З ним, ще й у простій сукні з бурого полотна, яку їй дали замість шкіряного каптана та кольчуги, вона більше скидалася на жінку.
— Гейдж пускає мене молитися, коли я хочу, а я навзамін пускаю його між ніг, коли він хоче. А мені що. Руки в нього смачно пахнуть борошном, і він добріший за Стіва.
Вона незграбно вклонилася.
— Ну, я піду собі. Мені ще горщики відтирати.
— Ні, залишся, — наказав Бран. — Розкажи, як я маю чути богів.
Оша уважно роздивилася його.
— Ти питаєш, вони відповідають. Відкрий вуха, слухай — і почуєш.
Бран послухав.
— Я чую тільки вітер, — непевно проказав він за якусь мить. — Іще листя шурхотить.
— Гадаєш, вітер посилають не боги? Хто ж тоді?
Вона всілася на іншому боці ставка від нього, тихо дзеленькаючи з
