Гра престолів - Джордж Мартін
Вона похмуро всміхнулася до дядька.
— А коли настає ніч, з’являються примари: холодні мстиві привиди півночі, голодні до крові південників.
Пан Брінден реготнув.
— Нагадай мені тут не затримуватися. Ще зранку я й сам був південником.
Верхівки усіх трьох башт прикрашали військові корогви. Променясте сонце Карстарків висіло на Башті-П’яниці нижче від лютововка; на Башті Дітей так само під прапором Старків тріпотів Великоджонів велетень у розірваних кайданах. Але над Вартовою Баштою знамено Старків майоріло на самоті. Робб розташувався саме в тій башті; туди й вирушила Кетлін разом з паном Брінденом і паном Венделом, обережно спрямовуючи коней загатою з колод та дощок, прокладеній через чорно-зелену грязюку.
Вона знайшла сина у оточенні батькового значкового панства, у палаті з протягами, де у чорному комині диміло складене з болотнини вогнище. Він сидів за важким кам’яним столом перед купою мап та паперів, заглиблений у розмову з Рузом Болтоном та Великоджоном. Спершу він її навіть не помітив… хоча помітив вовк. Великий сірий звір лежав коло вогню, та коли Кетлін увійшла, підвів голову і зустрів її погляд своїми золотавими очима. Пани й князі один за одним замовкли, Робб підняв очі, помітивши раптову тишу, і побачив її.
— Матінко?! — повним глибокого почуття голосом перепитав він.
Кетлін бажала б побігти до нього, розцілувати його прегарне чоло, схопити в обійми і тримати так міцно, щоб ніяка біда не зачепила… та перед усім його панством не насмілилася. Тепер він виконував чоловічі обов’язки; материні пестощі тільки б усе зіпсували. А тому вона затрималася на дальньому кінці великої базальтової плити, що правила тут за стіл. Сірий Вітер скочив на ноги і потрусив через палату до неї; такого здоровезного вовчиська Кетлін не те що ніколи не бачила, а й досі не уявляла.
— Ти відростив бороду, — мовила вона до Робба, поки лютововк нюхав їй долоню.
Він пошкрябав зарослу щелепу, раптом зніяковівши.
— Так, так.
Волосини в нього на підборідді були рудіші, ніж на голові.
— Мені подобається. — Кетлін легенько попестила вовкові голову. — Так ти схожий на мого брата Едмура.
Сірий Вітер, граючись, несильно куснув її за пальці й побіг до свого місця коло вогню.
Пан Гелман Толгарт першим перетнув палату слідом за лютововком, щоб привітатися з належною поштивістю. Він став на коліно і притиснув лоба до її руки.
— Пані Кетлін, — мовив він, — бачити вашу незмінну красу в ці тяжкі часи — така втіха для душі.
За ним підійшли Гловери, Галбарт і Робет, тоді Великоджон Умбер і решта, один за одним. Останнім виявився Теон Грейджой.
— Не гадав побачити вас тут, пані, — мовив він, схиляючи коліно.
— Я й сама не гадала опинитися тут, — відповіла Кетлін, — доки не зійшла на берег у Білій Гавані й не почула від князя Вимана, що Робб скликав корогви. Прошу вітати його сина, пана Вендела.
Вендел Мандерлі ступив уперед і вклонився так низько, як дозволяв його чималий обсяг.
— А також мого дядька, пана Бріндена Таллі, який полишив службу в моєї сестри, щоб приєднатися до мене.
— Пане Чорноструг! — мовив Робб. — Дякую вам за приїзд. Нам конче потрібні такі уславлені воїни. Вам, пане Венделе, я також дуже радий. А чи приїхав з вами, матінко, пан Родрік? Я дуже скучив за ним.
— Пан Родрік вирушив з Білої Гавані на північ. Я поставила його каштеляном Зимосічі й доручила утримувати замок до нашого повернення. Маестер Лювин — мудрий радник, але недосвідчений у військовій справі.
— Не турбуйтеся, пані Старк, — басовито прогув Великоджон. — Зимосічі ніщо не загрожує. Скоро ми прочистимо Тайвинові Ланістеру дупу нашими мечами, красно прошу вибачити, а тоді рушимо на Червоний Дитинець визволяти Неда.
— Перепрошую пані, маю одне питання. — Руз Болтон, господар на Жахокромі, мав тихенький голосочок, але коли він говорив, більші за нього чоловіки замовкали та слухали. Очі він мав дивно бліді, майже безбарвні, а поглядом умів бентежити, як ніхто. — Кажуть, ви утримуєте в полоні карлика, сина князя Тайвина. Чи привезли ви його до нас? Мушу сказати, нам став би у пригоді такий заручник.
— Я справді тримала Тиріона Ланістера у полоні, та недовго, — змушено визнала Кетлін. Новина викликала гнівний галас. — Я втішена цим не більше, ніж ви, шановні панове. Боги завважили за доцільне звільнити його, і то не без допомоги моєї недоумкуватої сестри.
Вона розуміла, що не мала б так відверто виказувати своє презирство до родички, але відбуття з Соколиного Гнізда лишило в неї огидні спогади. Кетлін запропонувала узяти з собою князя Роберта на кілька років задля виховання у Зимосічі. Товариство інших хлопчиків мало піти йому на користь, насмілилася припустити вона. Але на Лізину лють страшно було дивитися.
— Сестра ти мені чи ні, — відповіла вона, — але спробуй вкрасти мого сина — і вийдеш крізь Місячні Двері!
Після того розмовляти не було про що.
Панство бажало розпитати її докладніше, але Кетлін підняла долоню.
— Ми матимемо час пізніше, а зараз я стомлена з дороги і бажаю побалакати з моїм сином наодинці. Впевнена, що ви мені пробачите, шляхетні панове.
Панство не сміло заперечувати; очолювані незмінно ґречним князем Роголісом, значкові вклонилися і вийшли.
— Даруй мені й ти, Теоне, — додала вона, коли Грейджой затримався був. Той посміхнувся і вийшов слідом.
На столі стояли пиво та сир. Кетлін націдила собі ріг, сіла, ковтнула і роздивилася сина. Він здавався вищим, ніж востаннє, коли вона його бачила, і старшим з-за порослої на щоках борідки.
— Едмур відростив перші вуса у шістнадцять.
— Мені теж скоро шістнадцять, — відповів Робб.
— Але зараз тобі п’ятнадцять. П’ятнадцять, і ти ведеш військо у бій. Чи ти здатний зрозуміти мій страх, Роббе?
У відповідь він кинув упертий погляд.
— Більше нема кому.
— Нема кому? — вигукнула вона. — А чи не скажеш, хто
