Гра престолів - Джордж Мартін

Дрого деякий час мовчав. Нарешті він мовив:

— Той продавець отрути тікав від місяця мого життя. Нехай тепер біжить за нею, добре біжить. Джохого, Джораг-андал, кожному з вас я кажу: візьміть будь-якого коня з моїх табунів, і він стане вашим. Тільки не беріть мого рудого і ту срібну, яку я подарував місяцеві мого життя на весілля. Я дарую вам коней за те, що ви зробили.

— Раего, синові Дрого, огиреві, який покриє світ, йому я теж обіцяю подарунок. Йому я подарую те залізне сідало, де сидів батько його матері. Я віддам йому Семицарство. Я, хал Дрого, так сказав.

Він підвищив голос і підняв кулака до неба.

— Я поведу мій халазар на захід, туди, де закінчується світ, і поїду дерев’яними кіньми через солону чорну воду, як іще не їздив жоден хал. Я повбиваю людей у залізних сорочках і зруйную їхні кам’яні шатра. Я зґвалтую їхніх жінок, візьму їхніх дітей у неволю і привезу їхніх переможених богів до Ваес Дотраку, щоб вони вічно вклонялися Матері Гір. Так обіцяю я — Дрого, син Бгарбо. Так я присягаюся вчинити перед Матір’ю Гір, і хай зірки засвідчать мої обітниці.

Його халазар виступив з Ваес Дотраку за два дні, прямуючи на південний захід через степи. Хал Дрого їхав попереду на своєму великому рудому огирі, з Даянерис на срібній при боці. Виняр поспішав слідом пішки, голий, з ланцюгами на шиї та руках. Ланцюги були припнуті до збруї Даніної срібної. Вона їхала вперед, а він босий біг слідом, запинаючись. Ніяка шкода йому не загрожувала… поки він не падав і не відставав.

Кетлін VIII

Крізь пасма туману вона бачила, хай не розбираючи достеменно, корогви, які майоріли вдалині — білі, з темною плямою в середині. Та пляма могла бути тільки лютововком Старків, сірим на крижаному полі. Уздрівши прапори на власні очі, Кетлін зупинила коня і схилила голову на знак подяки. Боги зглянулися. Вона не спізнилася.

— Вони чекають на наше прибуття, пані, — мовив пан Виліс Мандерлі, — як і обіцяв наш вельможний батько.

— То не примушуймо їх чекати, шановний пане!

Брінден Таллі вдарив острогами коня і рушив баскою ристю до прапорів. Кетлін поїхала поруч.

За ними вирушили пан Виліс зі своїм братом Венделом, ведучи зібране ними військо десь у півтори тисячі вояків: двадцять з гаком лицарів, стільки ж зброєносців, дві сотні кінних латників, мечників, легких охочекомонних, решта — піхота, озброєна списами, рогатинами й тризубами. Князь Виман залишився вдома, щоб захищати Білу Гавань, бо у свої майже шістдесят років надто роздався вшир, аби сідати верхи.

— Якби я гадав знову побачити війну на власні очі, то їв би менше вугрів, — мовив він до Кетлін, коли зустрів її корабель, і ляснув по величезному череві обома долонями з тлустими опецькуватими пальцями. — Та мої хлоп’ята проводять вас до сина, не турбуйтеся.

Його «хлоп’ята» були старші за Кетлін, і на превеликий жаль, занадто нагадували власного батька. Панові Вилісу, здавалося, вистачило б іще кількох вугрів, щоб теж не змогти сісти на коня; Кетлін усім серцем жаліла бідну тварину. Пан Вендел, молодше «хлоп’я», видався б їй найтовщим чоловіком на світі, якби не знайомство з його батьком та братом. Виліс розмовляв спокійно, сухо, ввічливо, Вендел галасував та реготав; обоє мали величезні моржові вуса і голови лисі, мов дитячий задок. Жоден не мав одягу, не змережаного плямами від жирної їжі. Та все ж обоє припали їй до душі, бо везли її до Робба за наказом свого батька. На краще вона і сподіватися не могла.

Її втішило те, що син вислав споглядачів на всі боки, навіть на схід. Ланістери, ясна річ, прийшли б із півдня, але добре, що Робб мав обережність. «Мій син веде військо на війну» — подумала вона, аж не вірячи собі. Вона відчайдушно боялася за нього, як і за Зимосіч, але відчувала й певну гордість. Рік тому Робб був іще малим хлопчиною. «Хто він зараз?» — питала вона себе.

Розвідники побачили прапори Мандерлі — білого водяника з тризубом у руці, що встає з блакитно-зеленого моря — і тепло привітали прибулих. Почет привели до високого місця, досить сухого, щоб стати табором. Пан Виліс наказав зупинитися і залишився зі своїми людьми, щоб наглянути за вогнем та кіньми, поки його брат Вендел вирушив з Кетлін та її дядьком відвезти поштиві вітання від їхнього батька до свого повелителя.

Ґрунт під копитами коней був м’який та вологий. Місцевість знижувалася; вони їхали повз димні вогнища, складені з болотнини, довгі конов’язі, вози, навантажені сухарями та солониною. На кам’янистому пагорбку стояло шатро князя з важкими ташними стінами. Кетлін упізнала корогву: лось-бик Роголісів, бурий на темно-жовтогарячому тлі.

Відразу за ними, крізь пасма туману, вона побачила стіни та башти Калин-Копу… чи те, що від них лишилося. Величезні чорні базальтові каменюки, завбільшки трохи не з сільську хату, валялися розкидані та поперевертані, мов дитячі дерев’яні кубики, ще й наполовину потоплені у м’якому болотистому ґрунті. Від зовнішньої стіни, яка колись не поступалася мурові Зимосічі, більше нічого не лишилося. Головна дерев’яна вежа за минулі тисячоліття зникла зовсім; хіба що залишки гнилих колод позначали місце, де вона колись стояла. Від величезної твердині першолюдей залишилися три стінові башти… там, де раніше було двадцять, якщо вірити казкарям.

Вартова Башта виглядала досить цілою, навіть могла похвалитися муром у кілька стоп заввишки обабіч себе. Башта-П’яниця у болоті, де колись стрічалися південний та західний мур, похилилася, наче людина, яка хоче виблювати повне черево вина у канаву. Висока та струнка Башта Дітей, де колись за переказами діти лісу закликали своїх безіменних богів наслати на ворогів молот вод, втратила половину свого вінця. Скидалося, наче якийсь велетенський звір відкусив шматок від зубців нагорі башти і сплюнув покришений камінь у болото. Всі три башти позеленіли від моху. На північному боці Вартової Башти між каменями росло дерево з покрученим гіллям, прикрашеним білою мереживною ковдрою «привидової шкури».

— Змилуйтеся, боги! — вигукнув пан Брінден, коли побачив видовище перед собою. — То оце хвалений Калин-Коп? Та він годиться хіба що…

— …влаштувати ворогові смертельну пастку, — закінчила за нього Кетлін. — Я знаю, який він на вигляд, дядечку. Я й сама думала так само, коли вперше