ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ - Володимир Костантінович Пузія

Простували вони у мовчанні, та не в тиші. Пуща навкруги співала сотнями нічних голосів, гарчала, скрикувала, народжувалася і вмирала, і тільки лисиця лишалася незворушною і незмінною. Здалося йому, що ідуть вони не за звіром, а за прадавньою, могутньою істотою, що живе тут від початку часів, відтоді, як розкололося Небо й проросли перші Дерева, що тримають світи й часи своїм корінням.　

Це було дивно: він сам лишався без імені і знав про самого себе украй мало — і з кожним ударом серця, здавалося, губив крихти своїх знань, — а от про істоту, яку вони з Уляною звали сестричкою, тепер розумів дедалі більше.　

Струмок, що тік праворуч, так заколисливо співав, що він уже думав лише про одне: лягти й заснути. Кілька разів він ледве не перечепився й не впав, і тоді Уляна підтримувала його під лікоть і шепотіла на вухо:　

— Потерпи ще трошки.　

Вона додавала ще якесь слово, яке щось йому нагадувало, однак тепер не мало для нього жодного значення.　

Тим часом підземна змія, що повзла, звиваючись, ліворуч від них, випнулася з-під землі вже на половину їхнього зросту. Тоді він зрозумів, що це — корінь, один з багатьох, що тримають цей світ і не дають йому розпастися на шматки, — і зрозумів, куди вони прямують.　

Він хотів попередити Уляну, та не зміг згадати потрібні слова.　

А потім вони прийшли.　

Розділ одинадцятий,

у якому герої

роблять сім кроків

Це сталося миттєво: ще хвилину тому вони простували за золотистою сестрицею крізь нічну пущу, а тепер стояли перед високою й широкою стіною, шорсткою та нерівною. Подекуди вона мала вкраплення — жовті, гострі, — чимось вони нагадували чоловіку без імені чотириногу сестру.　

Він відкинув назад голову й подивився угору. Неба не побачив — лише мерехтіння зірок крізь розриви у листі. Стіна там, над ними, розквітала сотнею гілок, шурхотіла й наспівувала колисанки, давні, як цей світ.　

Сказала лисиця:　

— От ми й прийшли. Зробите сім кроків за сонцем і втрапите до пані Брамниці. Звісно, якби ви мене спитали, я радила б нізащо цього не робити. Але ж ви здолали такий довгий хплях не для того, щоб дослухатися до моїх порад. Тож попрощаюся з вами й піду — бо, знаєте, маю ще трохи справ, тут і там…　

Уляна сказала:　

— Дякуємо за допомогу, сестро.　

А чоловік без імені додав:　

— І дякуємо за поради.　

Тоді лисиця пішла, лишивши їх перед тим, що було величезним, непомисленним дубом. Нічні пташки кричали з його галуззя різкими, риплячими голосами і, перелітаючи з гілки на гілку, змахували шкірястими крильми. Жолуді висіли у височині, наче достиглі зірки, листя — наче отара незліченних хмар.　

— О, ледве не забула! — почули вони здалеку. — В жодному разі не торкайтеся зубів і не виходьте тими дверима, якими зайдете.　

Тільки тепер чоловік без імені збагнув, як звуться ці жовті, гострі вкраплення. Увесь стовбур величного дуба був укритий звірячими щелепами. Різних розмірів, різної форми, вони тьмяно світилися у світлі яскравих, сніжно-білих зірок. Безліч зірок було на небі — й безліч щелеп на стовбурі. Хтось, певно, врізав їх туди, і так майстерно, що здавалося, ніби вони проростають крізь кору, випинаються, шкіряться.　

Уляна сказала:　

— Сім кроків, не торкаючись зубів. Здолаємо?　

Чоловік без імені кивнув, і вони почали обходити Прадуб. Перший крок дався йому легко, та вже після другого запаморочилася голова. Ступивши третій, він ледве не перечепився об величезний корінь, що виступав із землі.　

Голос Гаґбарда Ратиці промовив тоді:　

— Обережно, брате. Не схиб, ти йдеш по самісінькій межі. Не впади.　

Четвертий і п’ятий кроки вдалося зробити, навіть не затнувшись. Уляна йшла попереду і стиха щось наспівувала. Мелодія нагадала чоловікові без імені пісню, яку він чув колись давно, але вже не пам'ятав ні де, ні коли це було.　

Він ступив ушосте — опустив ногу на м'який, темно-смарагдовий мох, — і тоді щось вислизнуло з-під чобота, відчайдушно засичало і щезло в щілині під корою.

З несподіванки чоловік без імені похитнувся, виставив руки, щоб не впасти, і торкнувся правою долонею однієї зі щелеп, що стирчали з кори.　

Гострі жовті зуби притьмом вп'ялися в долоню, а з кори виступила друга щелепа і вдарила його трохи вище, у зап'ясток. Смикнувся він раз, смикнувся другий — щелепи тримали міцно. Уляна була вже далеко, зробила наступний, сьомий крок — і щезла за стовбуром.　

Тоді чоловік без імені закричав — не так від болю, як з відчаю: далеко зайшов він, стільки всього лишив за плечима, навіть ім'ям своїм пожертвував — і тепер, за крок від мети, його зупиняють якісь прадавні щелепи. Узявся він пальцями за нижню, обхопив, смикнув щосили.　

Почув хрускіт — і побачив, що виламав стару кістку. Вмить над головою в нього зашуміло листя, заскреготали давні шкірокрилі птахи.　

Зробив він останній, сьомий крок — і побачив, що опинився на галявині. Осяяна вона була присмерковим світлом — наче сонце тут жило за іншими законами і завжди панував тут вечір.　

Галявина була вкрита шовковистою травою з довгим, міцним та гострим листям, а з-під дуба витікав струмок — і біг собі далі, у чорний ліс.

От тільки дому пані Брамниці ніде й видно не було.　

Сказала Уляна:　

— Тепер, коли золотава сестра не почує, ми дамо тобі…　

Затнулася вона, побачивши його скривавлену долоню і уламок щелепи в ній.　

— Але ж ти і ярий, — сказала. І слово це раптом спалахнуло в ньому, наче струнка, пахуча свічка, що її запалюють у темній кімнаті.　

— Ярий, — сказав чоловік із іменем. — Мене звуть Ярий.　

Він нахилився і вмив лице в струмку, а коли підвівся, Уляна охнула.　

— Поглянь, — сказала. — Ось він, дім пані Брамниці.　

Ярий озирнувся на дуб — і там, у себе над головою, побачив порослий мохом, дивний силует. Наче трутовик, що присмоктався до кори і п'є соки з дерева.　

Тільки це був не трутовик, а невеличка хатка — не більша за труну для дебелого мерця, з єдиним крихітним віконцем і вузькими, низькими дверцятами, що дивилися просто вниз, на землю.　

— Як нам потрапити туди?.. — запитала Уляна. І вже хотіла була витягнути з мішка мотузку,