Гра престолів - Джордж Мартін
Великий шафар Бовен Марш потер пухкі долоні.
— Семвеле, ти служитимеш маестрові Аемону в крукарні та книгозбірні. Чет переходить до псярні, поратися коло хортів. Ти вселишся до його келії, щоб ходити коло маестра вдень та вночі. Певен, що ти гарно доглядатимеш його. Маестер дуже старий роками і надзвичайно цінний для нас.
— Дареоне, я чув, що ти співав при столі багатьох вельможних панів, поділяв їхній трунок та частунок. Ми відсилаємо тебе до Східної Варти. Можливо, твої здібності стануть у пригоді Котерові Пайку, коли приходитимуть купецькі галери. Ми надто переплачуємо за солону яловичину та рибу, а останнім часом отримували жахливої якості оливкову олію. Коли прибудеш туди, з’явишся до Боркаса, і він приставить тебе до корабельних справ.
Далі Марш із привітною посмішкою звернувся до Джона.
— За наказом пана князя-воєводи Мормонта ти, Джоне, слугуватимеш йому особисто. Ти спатимеш у келії під його покоями, у Воєводській Вежі.
— І які ж я виконуватиму обов’язки? — ядучо запитав Джон. — Подаватиму панові воєводі страви, застібатиму на ньому одяг, носитиму гарячу воду для миття?
— Звісно ж. — Марш спохмурнів, почувши голос Джона. — А ще бігатимеш з листами, стежитимеш за комином у його покоях, щодня змінюватимеш простирадла і загалом робитимеш усе, що накаже тобі князь-воєвода.
— То ви маєте мене за покоївку?
— Ні, — відповів маестер Аемон з глибини септу. Клідас допоміг йому підвестися. — Ми маємо тебе за братчика Нічної Варти… якщо ми, часом, не помилилися.
Джон ледве примусив себе не вибігти геть. Йому тепер що, збивати масло та зашивати штани, як дівка, решту його життя?
— Чи можу я піти? — запитав він сухо.
— Якщо бажаєш, — відповів Бовен Марш.
Дареон та Сем вийшли разом з ним. У двір вони зійшли мовчки. Назовні Джон зиркнув на Стіну, що сяяла під сонцем і пускала додолу сотні тоненьких пальчиків-струмочків води від розталого льоду. Джон відчував таку лють, що ладен був розтрощити Стіну просто на місці, й нехай увесь світ хоч дідьки вхоплять.
— Джоне! — схвильовано покликав Семвел Тарлі. — Почекай-но. Хіба ти не бачиш, що робиться?
Джон обернувся до нього, шаленіючи.
— Я бачу підлу руку пана Алісера, ось що я бачу. Він хотів мене принизити, і принизив.
Дареон зиркнув на нього з відразою.
— Тобто таким, як ми з тобою, Семе, шафарювати судилося долею, а Сніг-воєвода, бач, гидує.
— Я краще володію мечем і краще сиджу верхи, ніж будь-хто з вас! — сіпнувся Джон. — Так нечесно!
— Нечесно? — пирхнув Дареон. — Та дівка чекала на мене голісінька, як мати народила. Сама втягла мене крізь вікно. А ти кажеш мені, що таке нечесно?
І він пішов геть.
— Служити шафарем зовсім не ганебно, — мовив Сем.
— Гадаєш, я хочу решту життя прати старечі підштанки?
— Старий, про якого ти кажеш — князь-воєвода Нічної Варти, — нагадав йому Сем. — Ти будеш коло нього вдень та вночі. Так, ти наливатимеш йому вино та мінятимеш постіль, але ще отримуватимеш його листи, слугуватимеш на раді старшини, узброюватимеш для бою і боронитимеш його спину. Ти будеш його другою тінню. Ти знатимеш усе, у всьому братимеш участь… а до того ж великий шафар сказав, що Мормонт сам просив тебе для себе!
— Коли я був малий, — вів далі Сем, — мій батько наполягав, щоб я сидів у його приймальні щоразу, коли він чинив суд або когось зустрічав. Брав із собою, коли їздив присягати князеві Тирелу. Але потім став брати Дікона, а мене лишав удома. Його більше не цікавило, чи я буваю на прийомах, якщо там був Дікон. Він хотів тримати біля себе свого спадкоємця, зрозуміло? Щоб той дивився, слухав і вчився з кожного кроку. Б’юся об заклад, саме тому воєвода Мормонт забрав тебе собі, Джоне. Навіщо ж іще? Щоб вивчити на очільника Варти!
Джонові аж очі відкрилися. А й справді, князь Едард часто запрошував Робба до своєї ради у Зимосічі. Може, Сем має рацію? Казали ж усі, що в Нічній Варті піднятися високо зможе навіть байстрюк.
— Я цього ніколи не хотів, — вперто вимовив він.
— А нас тут ніхто не питає, чого ми хочемо, — нагадав Сем.
Зненацька на Джона Сніговія накотив сором. Боягуз там чи ні, але Семвел Тарлі знайшов у собі мужність прийняти свою долю як чоловік. «На Стіні людина завжди отримує по заслузі» — казав йому Бенджен Старк того вечора, коли Джон востаннє бачив його живим. — «Ти не розвідник, Джоне, а лише зелененький хлопчина, що пахкотить літом.» А ще він чув, що байстрюки дорослішають швидше за інших дітей. На Стіні ж ти або дорослішаєш, або помираєш.
Джон глибоко зітхнув.
— Ти цілком правий. Я поводився, як дитина.
— То ти залишишся і прокажеш зі мною обітниці?
— Старі боги на нас чекають. — Він примусив себе всміхнутися.
Вони виїхали пізно по обіді. Стіна не мала брами як такої — ані тут, у замку Чорному, ані деінде на протязі своїх п’ятисот верст. Загін провів коней вузьким звивистим проходом, пробитим у кризі, відчуваючи, як давлять з обох боків холодні темні стіни. Тричі шлях перегороджували залізні ґрати; доводилося зупинятися і чекати, поки Бовен Марш відімкне ключами важкі ланцюги. Чекаючи позаду великого шафаря, Джон щулився під величезною вагою, що напирала зверху. Повітря тут було холодніше, ніж у могилі. І таке саме застигле. Він відчув дивне полегшення, вигулькнувши на денне світло з північного боку Стіни.
Сем блимнув від раптового блиску світла і боязко роздивився навколо.
— Дичаки… вони ж… не насміляться підійти так близько до Стіни? Так?
— Ніколи й не підходили.
Джон сів у сідло. Коли Бовен Марш та загін супроводу, що складався з розвідників, також посідали на коней, Джон вклав до рота два пальці й свиснув. З проходу вистрибнув Привид. Коник великого шафаря заіржав і сахнувся від лютововка.
— Ти що, зібрався тягти з собою цю потвору?
— Так, пане, — відповів Джон.
Привид підняв голову — здається, щось унюхав. А за мить уже зник серед дерев, перетнувши широке, поросле бур’яном поле.
Увійшовши в ліс, вони потрапили до іншого світу. Джон часто полював з батьком, Джорі та братом Роббом. Він знав вовчу пущу навколо Зимосічі незгірш від будь-кого. Страхолюдна
