Гра престолів - Джордж Мартін
Нед не сміявся.
— Покликати усіх назад?
Роберт слабко кивнув.
— Як забажаєш. О боги, чому тут так холодно?
Опочивальнею притьмом забігали челядники, підкидаючи у вогонь. Королева зникла: хоч якась, та втіха. «Якщо Серсея має краплю здорового глузду, то візьме дітей і втече ще до заходу сонця» — подумав Нед. — «І без того надто засиділася.»
Король Роберт за дружиною, схоже, не сумував. Він наказав братові Ренлі та великому маестрові Пицелю засвідчити, що власноруч приклав свою печатку до гарячого жовтого воску, яким Нед крапнув на листа.
— Тепер дайте щось від болю і залиште спокійно померти.
Великий маестер Пицель поспіхом змішав ще одного кухля макового молока. Цього разу король жадібно випив, лишаючи на бороді дрібні білі крапельки, а тоді відкинув геть порожнього кухля.
— Тепер я спатиму?
Королю відповів Нед.
— Так. Спатимете, пане мій.
— Добре, — посміхнувся король. — Я перекажу Ліанні вітання від тебе, Неде. Збережи моїх дітей в моє місце.
Ці слова вразили Неда, наче ніж у живіт. Якусь мить він не знав, що відповісти, бо не міг примусити себе збрехати. А тоді згадав королівських байстрюків: крихітку Барру під мамчиною цицькою, Мію в Долині, Гендрі коло горнила, решту інших.
— Я збережу… твоїх дітей, як своїх власних, — повільно проказав князь.
Роберт кивнув і заплющив очі. Нед спостерігав, як старий друг тоне в подушках, як макове молоко змиває з його обличчя смертну муку. Нарешті до короля прийшов сон.
Великий маестер Пицель рушив до Неда, бринькаючи важкими ланцюгами.
— Я зроблю все, що в моїй владі, пане мій, але рана загнилася. Його везли додому два дні. Коли я побачив його милість, було вже запізно. Я можу полегшити його страждання, але зцілити пораненого тепер можуть самі лише боги.
— Скільки ще? — запитав Нед.
— Правду кажучи, він уже мав би померти. Ніколи не бачив, щоб людина так люто чіплялася за життя.
— Мій брат завжди був сильний, — мовив князь Ренлі. — Не надто великого розуму, але тілом дужий.
У задушливому повітрі опочивальні його лобом стікав рясний піт. Молодий, чорнявий, гарний на вроду, він здавався примарною подобою молодого Роберта.
— Він убив вепра. Зарізав тварюку, хоча в самого кишки висіли з черева. — Голос брата короля виказував його безмежний подив.
— Роберт ніколи не залишав бойовища, поки ворог живий, — відповів Нед.
За дверима сходи, як і раніше, охороняв пан Барістан Селмі.
— Маестер Пицель дав Робертові макового молока, — мовив до нього Нед. — Простежте, щоб ніхто не турбував спокій короля без мого дозволу.
— Ваш наказ буде виконано, пане князю. — Пан Барістан здавався набагато старішим за свої роки. — Я зганьбив довірений мені священний обов’язок.
— Навіть найкращий з лицарів не може захистити короля від нього самого, — відповів Нед. — Роберт обожнював лови вепрів. Сам бачив, як він їх убив, мабуть, із тисячу.
Король завжди стояв твердо, без найменшого руху, широко розставивши ноги, наготувавши важку рогатину, а ще кляв вепра найгіршими словами і чекав до останньої миті, поки розлючений звір летів на нього. А коли наставала та остання мить, убивав його одним страшним і точним ударом.
— Ніхто не міг знати, що саме цей принесе йому смерть.
— Дякую за ласку, пане Едарде.
— Король сам так сказав. Він каже, що забагато випив вина.
Сивочолий лицар стомлено кивнув.
— Доки ми підняли вепра з лігва, його милість уже хитався в сідлі. Але наказав нам стати осторонь і чекати.
— Цікаво, пане Барістане, — запитав Варис тихо та вкрадливо, — а хто давав королю те вино?
Нед не чув, як підійшов євнух, але обернувшись, побачив його перед собою. На тому був чорний оксамитовий східний халат, який підмітав підлогу. Обличчя було щойно напудроване.
— Вино королю давали з його власного міха, — відповів пан Барістан.
— Був тільки один міх? Полювання зазвичай так розпалює спрагу.
— Я не рахував. Але напевне більше, ніж один. Коли король вимагав, його зброєносець приносив нового міха.
— Який послужливий юнак, — зазначив Варис. — Така нелегка робота: стежити, щоб король завжди мав чим освіжитися.
Нед відчув у роті гіркоту. Він пригадав двох білявих хлопців, яких Роберт посилав по розтягачку для панцера. Того вечора на бенкеті король розповів цю історію усім присутнім, трусячись від реготу.
— Котрий зі зброєносців? — запитав він.
— Старший, — відповів пан Барістан. — Лансель.
— Я його добре знаю, — мовив Варис. — Міцний та завзятий хлопчина, син пана Кевана Ланістера, небіж князя Тайвина, брат королеви у перших. Сподіваюся, милий юнак не винуватить себе. Я добре пам’ятаю, які вони, діти, вразливі у своїй юнацькій невинності.
Варис, ясна річ, свого часу був юним. Але Нед мав сумнів, що хоч колись — невинним.
— До речі про дітей. Король Роберт змінив думку щодо Даянерис Таргарієн. Хай яких заходів ви вжили, наказую їх скасувати. Негайно.
— На жаль, — мовив Варис, — навіть негайно може бути запізно. Птахи вже вилетіли. Але я зроблю все можливе, пане Правице. З вашого дозволу.
Він вклонився і зник униз сходами, шепочучи на каменях м’якими сандалями.
Кайн і Томард вели Неда назад через міст, коли з Маегорового Острогу виник пан Ренлі.
— Пане Едарде, — покликав він, — з вашої ласки, хвильку вашого часу.
Нед зупинився.
— Слухаю вас.
Ренлі підійшов ближче.
— Хай ваші люди відійдуть.
Вони стрілися на середині мосту, а під ними лежав сухий ров. Місяць висріблював страшні сталеві гостряки, які витикалися з його дна.
Нед майнув рукою. Томард і Кайн вклонилися та з належною повагою відійшли геть. Князь Ренлі сторожко зиркнув на пана Бороса на дальньому кінці мосту, тоді на пана Престона у дверях позаду.
— Щодо тієї грамоти. — Він нахилився ближче. — То ж був привілей про намісництво? Мій брат призначив вас намісником і господарем на державі, так?
Князь не чекав відповіді.
— Майте на увазі, пане, що моя особиста сторожа складається з тридцятьох вояків, а ще є друзі: лицарі та всяке панство. Дайте мені годину, і у ваших руках буде сотня мечів.
— І що ж мені робити з сотнею мечів, любий пане?
— Вдарити першим! Зараз, поки замок ще спить. — Ренлі знову зиркнув на пана Бороса і стишив голос до гарячкового шепотіння.
