Гра престолів - Джордж Мартін
Нед кинув на Ренлі холодний погляд.
— Роберт іще живий. Боги ще можуть зглянутися на нього. Якщо ж ні, то я скличу раду для оголошення його останньої волі та розгляду справи про успадкування престолу. Але не збезчещу останні години короля у цьому світі, проливаючи кров у його палатах і витягаючи переляканих дітей з їхніх ліжок.
Князь Ренлі ступив крок назад, напружений, мов тятива.
— Кожна мить затримки дає Серсеї час на приготування. Поки Роберт помре, може бути вже запізно… для нас обох.
— Тоді нам слід молитися, щоб Роберт не помер.
— На це надії небагато.
— Інколи боги мають милість до людей.
— Боги — інколи. Ланістери — ніколи.
Князь Ренлі обернувся і пішов назад через рів. До башти, де помирав його брат.
Повернувшись до покоїв, Нед відчув страшну втому та сум, але про сон не могло бути й мови. Тільки не зараз. «Коли граєш у гру престолів, то виграєш або гинеш» — сказала йому Серсея Ланістер у божегаї. Він спитав себе, чи правильно відмовив князеві Ренлі. Йому не смакували всі ці заколоти, а погрожувати дітям він вважав конче безчесним, але ж… якщо Серсея обере боротьбу замість втечі, то сотня Ренліних бійців стане йому в пригоді. Та й більше б не завадило.
— Мені потрібен Мізинець, — мовив він до Кайна. — Якщо його немає в покоях, то візьми скільки треба людей і обшукай кожен винний льох, кожен бурдей у Король-Березі, поки не знайдеш. Приведи його до мене ще до світанку.
Кайн вклонився і пішов виконувати наказ, а Нед обернувся до Томарда.
— «Відьма вітрів» має відійти з вечірнім відпливом. Ти обрав супровід?
— Десятьох, Портер за старшого.
— Візьми двадцятьох, очолиш сам, — наказав Нед.
Портер був хоробрий вояк, але надто впертий. Щоб наглянути за доньками, потрібен був хтось розсудливіший та хитріший.
— Як накажете, мосьпане, — відповів Том. — От за чим не сумуватиму, то за цим клятим містом. Хочу вже дружину побачити.
— Перш ніж повернути на північ, ти пройдеш біля Дракон-Каменя. Мені треба, щоб ти завіз туди листа.
Том глянув на хазяїна якось сторожко.
— На Дракон-Камінь, мосьпане?
Про острівну твердиню дому Таргарієн ходили різні зловісні чутки.
— Накажеш капітанові Косу підняти мій прапор, щойно він з’явиться у виду острова. Вони там можуть остерігатися непроханих гостей. Якщо капітан стане впиратися, переконай його за всяку ціну. Я напишу листа, якого ти віддаси в руки князеві Станісу Баратеону. Нікому іншому. Не його управителю, не очільникові його варти, не його вельможній дружині. Тільки самому князеві Станісу.
— Як накажете, мосьпане.
Коли Томард пішов, князь Едард Старк втупився у полум’я свічки, що горіла коло нього на столі. На нього накотило шалене горе. Він не хотів нічого, крім піти до божегаю, впасти на коліна перед серце-деревом і молитися за життя Роберта Баратеона, який був йому більше, ніж брат. Потім люди шепотітимуться, що Едард Старк зрадив дружбу свого короля і позбавив законного спадку його синів. Але він сподівався, що боги бачать правду, і Роберт теж знатиме її у землі, що лежить за межею смерті.
Нед вийняв останню грамоту, підписану королем. Сувій цупкого білого пергамену, запечатаний золотим воском. Кілька коротких слів і пляма крові. Яка крихітна різниця між перемогою та поразкою, між життям та смертю.
Він витяг чистого аркуша паперу і вмочив перо у каламар.
«Його королівській милості Станісу з дому Баратеон» — лягли на папір перші слова. — «До часу, коли ви отримаєте цього листа, ваш брат Роберт, наш король протягом останніх п’ятнадцяти років, буде вже мертвий. Його смертельно поранив дикий вепр на ловах у королівській пущі…»
Літери судомилися і стрибали на папері; рука з пером зупинилася. Князь Тайвин та пан Хайме були не з тих, хто покірно приймає безчестя. Вони битимуться, а не тікатимуть. Певна річ, князь Станіс після убивства Джона Арина остерігався, як міг, але ж зараз він мав би рушити на Король-Берег морем з усією своєю силою, поки Ланістери не виступили суходолом.
Нед ретельно добирав кожне слово у листі. Коли він скінчив, то підписав листа: «Едард Старк, князь на Зимосічі, Правиця Короля, Намісник і Господар на Державі», струсив листа піском, склав його навпіл і взявся топити віск для печаток на полум’ї свічки.
Поки віск танув, він подумав, що його намісництво має бути коротким. Новий король сам обере собі Правицю, і Нед зможе поїхати додому. Думка про Зимосіч викликала на обличчі слабку посмішку. Він хотів знову почути сміх Брана, виїхати на соколині лови разом із Роббом, погратися з Ріконом. Він прагнув відійти до сну без сновидінь у власному ліжку, міцно обійнявши свою кохану дружину Кетлін.
Кайн повернувся, коли він прикладав печатку з лютововком до м’якого білого воску. З ним був Десмонд, а між ними йшов Мізинець. Нед подякував стражникам і відіслав їх.
Пан Петир був вдягнений у синю оксамитову сорочку з пишними рукавами і сріблясту делію з візерунком із пересмішників.
— Гадаю, вас належить привітати, — мовив він, всідаючись без запрошення.
Нед спохмурнів.
— Король лежить тяжко поранений на порозі смерті.
— Я знаю, — відповів Мізинець. — А ще я знаю, що Роберт поставив вас господарем на державі.
Недові очі блимнули на королівську грамоту з цілою печаткою просто коло нього на столі.
— І як же ви дізналися, пане мій?
— Варис натякнув, — відповів Мізинець, — а ви оце щойно підтвердили.
Недове обличчя скривило гнівом.
— Клятий Варис зі своїми пташками. Кетлін правду казала: він знається на якихось чорних мистецтвах. Я йому не вірю.
— Чудово. Ви вже дечого навчилися. — Мізинець перехилився наперед. — І все ж гадаю, ви витягли мене посеред ночі не заради балачок про євнуха.
— Ні, не для них, — погодився Нед. — Я знаю таємницю, задля збереження якої вбили Джона Арина. Роберт не залишає по собі жодного законного сина. Джофрі та Томен є байстрюками Хайме Ланістера від його кровозмісного перелюбства з королевою.
Мізинець підняв брову.
— Який жах, — мовив він, ясно даючи зрозуміти, що
