Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

Ми пішли.

– Що ви в ній знайшли? – почули ми за спиною голос Гріса. – Руда, конопата, яких повно в селах і містечках. Якби ще б це була ельфійка, а так...

– Не лізь не у свою справу! – в один голос огризнулися Герман і Альг.

– Ого! – тільки й змогла сказати Кхибра, я лише знизала плечима – щастить, як мертвяку. Тепер зрозуміло, чому так дракониться Ю. Я б на її місці і не так психувала.

Поки Кхибра плескалася в душі, я гортала бабусині рецепти. Картинка вперто не складалася. Точніше, складалася, але виходила дуже туманною. До Альгіна в мене два запитання: хто його найняв? І навіщо він вдає закоханість і турботу? Зрозуміло, що потрібно комусь пустити пил в очі, але хто ця загадкова фігура? Вже явно не Герман! А головне: хто стоїть за всім цим? Відповідь напрошувалася сама собою – той, у кого друга частина медальйона. Звідки Зурмсу було відомо, що в камені містяться краплі крові? Хоча, голодний упир відчує кров за три версти. Отже, два питання насправді виявилися майже десятком. Але якщо медальйон у мене, а богиня долі, за словами тітки, веде мене за руку, то я до цього яким боком причетна? Моєї ж крові в ньому немає! Треба розпитати про все батю.

Кхибра торкнула мене за плече, я здригнулася.

– Я тебе вже п’ять хвилин кличу, ти не реагуєш.

– Вибач, замислилася.

– Душ вільний.

– Дякую.

Я стояла під струменями гарячої води й мріяла про Скріраніеля, коли пролунав жахливий крик Кхибри. Нашвидкуруч закривши воду і, загорнувшись у рушник, я вискочила з душу і побачила... живий килим. Ні, це не килимки біля ліжок ожили. Цей килим був різнокольоровим – від чорного і рудого, до білого. Кімната кишіла тарганами всіх розмірів і мастей. Тролиця, підібгавши ноги й відчайдушно волаючи, сиділа на ліжку, по якому вже підіймалися таргани. Я глянула на стіни: по них теж повзли ці мерзенні комахи.

– Шафран! Що це?! – я не знайшла нічого оригінальнішого, ніж запитати фамільяра про те, що сталося.

– А це, моя люба Руточко, твоя подруга розстаралася! Хе–хе!

– Неправда! – вигукнула Кхибра, хапаючи тапочок і молотячи ним по комахах. – Я не закликала війська тарганів! Я спробувала прибрати пил! А з’явилися ці!

– Чудово, – буркнула я, дістаючи з коробки червоного магоптаха. – Геро, рятуй! У нашій кімнаті тарганяча рада! Не допоможеш – вам же гірше, розповзуться по всьому гуртожитку. Хана печиву під подушками! Ситів, Герману Даксу, академія Нескінченної Спіралі Часу!

Я підкинула птаха вгору, він зник. За хвилину на плече всівся лимонний магоптах і промовив:

– Скажи, чому я не здивований? Іду виручати вічних шукачок пригод на свої дупки!

Ліссейла – богиня азарту