Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

Ми застигли від подиву. Я ніколи в житті не тримала в руках таких грошей!

– Але ось що, – задумливо продовжив дворф, – носити таку суму юним леді небезпечно для життя. Та й важко. Тому я вам пропоную відкрити рахунок у банку. Гільдія перерахує на нього кошти з урахуванням податків.

Ми закивали – згодні.

– Радий був знайомству, – вийшов з– за столу пан Уззірус і ми з Кхиброю заклякли: у нього не було обох ніг.

 «Вийшов» – це голосно сказано, він зістрибнув на невидиме з-за високого столу крісло і, ледь поскрипуючи колесами, під’їхав до нас. Він не приховував свою інвалідність. А ми не знали що сказати. Повисла незручна пауза, яку порушив пан Куц:

– Адептки, все може трапитися у житті. Я вижив у нерівній сутичці та невимовно радий цьому. Не один рік служу на благо всіх кулінарних закладів країни і зарубіжжя.

Ми закивали, як магоптахи, коли їм диктували послання. Є особливість у цих пернатих: кивати, немов це допомагає їм запам’ятовувати текст.

– Вибачте, пане Куц, ми не хотіли поставити вас у незручне становище, – вибачилася я.

– Вибачення прийнято. Буду радий вас бачити через тиждень, адептки. Якщо вийде саме той результат, про який ви говорите, і якщо готові продати патент, то можете розраховувати на велику суму. – Він весело підморгнув і покотив крісло до столу. – Гаррі, проведи леді.

Двері відчинилися, і на порозі з’явився секретар.

За порадою Уззіруса ми вирушили до префектури, біля якої знаходився банк. Відкривши два рахунки, ми вирішили взяти підводу, щоб з’їздити на станцію і купити квитки на перший ранковий рейс до Курчавого. Хтозна, раптом усі вже розпродані? Але на наше щастя квитки були. Навіть місце біля вікна, яким я залюбки поступлюся Кхибрі. Ми йшли вулицею, коли побачили величезного чорного дракона, який відштовхнувся сильними лапами від землі й злетів угору, несучи на своїй спині пасажирів з вантажем. Погонич сидів на його голові між довгих загнутих назад рогів.

– Молодий дракон, – усміхнулася тролиця.

– Як ти знаєш?

– Той, на якому прилетіла я, утричі більший. А на цьому пасажирів лише п’ять осіб. Ти не помітила?

Я заперечно похитала головою, бо більше милувалася могутньою фігурою змія, луска якого блиснула вугільно-чорним у променях яскравого осіннього сонця. Навіть не уявляю міць більшої особини. Але політати на ній дуже хочеться. Хтозна, може мрія і здійсниться?

У гуртожитку на нас чекала прочуханка від пані Чорри.

– Дівчата, перше й останнє попередження: якщо на вас будуть постійно скаржитися, то вижену. І навіть ректор не врятує! Живіть потім де хочете!

В очах коменданта блиснули недобрі вогні.

– Хочете шуміти – будь ласка. Але попросіть старшовиточників, щоб зачарували вашу кімнату. Тоді ніхто не буде на вас ябедничати.

Я скривилася: невже знову потрібно звертатися по допомогу до Альгіна? От вже й ні, вже краще до Германа.

– А в якій кімнаті живе Герман Дакс?

– На одному поверсі з вами, далі по коридору. Кімната сто двадцять три, але номерок учора зірвали, а новий Муфт ще не встановив. На дверях намальований золотокрилий дракон. Знайдете, не переплутаєте.

– Дякую.

Ми піднялися до себе на поверх і пішли коридором, роздивляючись малюнки. Ось і дракон. Стоїть на задніх лапах, немов охороняє кімнату. Хтозна, цілком можливо, що Гера зачарував ним двері. Я боязко постукала. Здалося чи ні? Дракон простежив за рухом руки. Стало моторошно.

– Ти теж це помітила? – тихо запитала Кхибра.

– Я думала, привиділося.

Ніхто не відчиняв, я постукала сильніше, дракон зовсім не по-доброму подивився. Двері відчинив заспаний Герман, мабуть, він готував гнівну тріаду, але побачивши нас, зніяковів. Ще б пак! З одягу на ньому були тільки труси. Він буркнув:  «Зараз», і зник за дверима. А він не такий худий, як мені здавалося. Просто дуже жилавий. Це не дивно – усіх стихійників нещадно ганяли тренувальним майданчиком. Зранку вони годину бігали, потім розтягувалися, а після – силові вправи. Щодня в будь-яку погоду чотири години ранкових тренувань. З п’ятої до восьмої. Якщо проспав – у патруль на дві-три ночі. Саме тому хлопці й були такими злими після вечірки у  «Веселому небіжчиську». Але це ми дізналися від Лікраніеля, поки вивчали на парі зіллєваріння рослини боліт і їхню силу в різні фази місяця. Щоправда, заробили по зауваженню через перешіптування.

Герман швидко вдягнув штани й вийшов до нас у коридор, бо в кімнаті дрихли без задніх ніг Гріс та Альгін. Завжди заплетене в косу волосся зараз спадало на плечі густими темними хвилями. А він ось таким виглядає більш привабливо. Мабуть, Кхибра подумала те саме, бо очі тролиці заблищали. Ми двома словами пояснили, що нам потрібно. Герман з радістю погодився допомогти. У кімнаті він походив уздовж стін, щось пошепотів і поклацав пальцями.

– Готово, – весело сказав він. – Тепер хоч на допомогу кличте – ніхто не почує.

– Дякую! У нас є брусничний морс і пряники. Будеш?

– Із задоволенням, – усміхнувся Гера.

При згадці пряників у кімнаті з’явився Муфт.