Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

– Якої саме богині? – цікавість все-таки висунула назовні веснянкуватий ніс.

– Крапля крові Акрідени. Невже ти ще цього не зрозуміла? Після ваших літніх пригод сумніви, які мене ще мучили, розсіялися. Якби не удача, яка просто тебе обіймала, ти б не вибралася живою з пригод. Бандити б тебе вбили.

Холодок слизькими холодними лапками стиснув шлунок. І я зробила останній ковток ще теплого шоколаду. Холод зник.

– Навіщо богиня дала свою кров?

– Щоб врятувати тебе.

– Мене? – сказати, що я була здивована – не сказати нічого. Руки тремтіли. Я взяла ложечку і пошкребла шоколад. Вона дрібно тремтіла в руках, брязкочучи об стінки порцелянової чашки.

– Поїдь до Курчавого, і запитай у батька. Він розповість. Після смерті Аконіти між нами була угода: якщо я розповідаю тобі початок історії, то закінчує він. Це ваша таємниця, це стосується вашої родини.

Скріраніель склав на грудях руки:

– До речі, мій телепень теж із вами вчиться на одному потоці.

– Син? – здивувалася Кхибра.

– Молодший брат, – тихо реготнув ельф, – Лікраніель.

Ми майже одночасно видихнули. Оце так справи!

– Ніколи б не подумав, що в нашому роду буде сищик. Відправляючи його в академію, ми сподівалися на те, що він стане бойовим магом. Але як бачите, Рокнесгер розпорядилася по-своєму. Думаю, що Гаю Волхвів не завадить свій детектив, – ельф весело підморгнув. – Гадаю, я відповів на всі запитання?

– Ще одне, – я одним ковтком допила остиглий шоколад. – Скажіть, бабусин зошит рецептів... Вони всі запатентовані?

– Ось цього я не знаю. Вам найкраще за все перевірити рецепти в Кулінарній гільдії в пана Уззіруса Куца.

– Я можу йому довіряти?

Ельф замислився.

– Гадаю, що, так.

Я кивнула. Ельф зняв полог німоти. Ми встали з-за столу. Скріраніель запропонував нас провести до брами академії. Ми були не проти, і взяли його під руки. Я вловила нотки кави, сандалу і бергамоту, якими пахло від ельфа. Аромат дуже тонкий, ледь вловимий, але водночас, запам’ятовувався. Запах мені подобався. Дуже хотілося доторкнутися до його гречаного волосся, стягнутого сапфіровою шпилькою, яка гармоніювала з його сюртуком і кольором очей. Або я закохуюся, або це якась ельфійська магія, яка зачаровує дівчат. Я поглянула на Кхибру і побачила, що подруга теж мліє від одного погляду на Скрираніеля.

Ситів повільно огортали оксамитові сутінки. Вулицями прогулювалися пари. Неквапливо їхали дорогою екіпажі та карети. З деякими городянами ельф вітався, шанобливим поклоном голови, а комусь просто кивав або усміхався. Треба ж, виявляється, він досить відома особистість.

Немов за бажанням чародія запалилися магічні вогні. Золотисте світло залило вулиці та вітрини крамниць. Ледь вловимий вітерець, гладив липи. Добре, що в нас з Кхиброю кофтинки з довгими рукавами. Як не крути, а відчувалася прохолода калитника. Усю дорогу ельф розповідав нам кумедні історії про себе і Лікраніеля. Біля академії він поцілував нам руки та пішов геть.

– Який же він гарний, – мрійливо зітхнула Кхибра. – І такий ввічливий.

Я розсміялася.

– Гей, хто це нещодавно називав мене влюбливою жабкою? А сама?

– Руто, в такого неможливо не закохатися!

– Це правда.

Ми з нею зітхнули й розреготалися. З тіні вийшла трійця: Альгін, Герман і Богріс, одягнені у форму патруля.

– Нагулялися? – сардонічно запитав Альг.

– Так, – спокійно відповіла я і подумала, що Скріраніелю, напевно, і на думку б не спало влаштовувати публічний допит.

– Хто це був? – киваючи в темряву, спитав Герман. – Та найдорожча людина, яка подарувала тобі спідницю?

– Герко, це вас з Альгіном не стосується, – не підвищуючи голосу, відповіла Кхибра. – Рута не зобов’язана перед вами звітувати.

– Ну звісно! – продовжував уїдливим тоном Альгін. – Тільки коли ви вскочите в чергову халепу, то...

– Не турбуйся, ми ваш сон не потурбуємо, – різко обірвала його я. – Дуже сподіваюся, що всі наші, як ти кажеш, «халепи», закінчилися влітку. У мене до тебе є дуже серйозна розмова. Але бачу, що ти не налаштований спокійно говорити. Тому, коли вляжуться пристрасті у твоїй буйній голівоньці, зайди до мене, будь ласка. Це важливо. І запевняю – рятувати мене не потрібно. Лише кілька запитань.

– Можемо відійти вбік, – стримуючи злість, процідив крізь зуби Альг.

– Ні, – заперечно похитала головою я. – Приходь, коли охолонеш. – Я глянула на Германа: – Сподіваюся, у тебе вистачить розуму не починати бійку?

– Звідки ти знаєш? – оторопів Гера.

– Звідти, – я підняла очі вгору. – А зараз дайте нам пройти. Ми втомилися і хочемо спати.

– Обов’язково, – прошипів Альгін, відходячи вбік.

Богріс навіть не намагався влазити в перепалку, спокійно стояв осторонь, схрестивши руки на грудях.