Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

З розпачем стиснеш кулак,

А в грудях — пронизливий біль.

Ми бігли коридором в абсолютній темряві. Я вже перестав протестувати. Коли Брус потягнув мене в пащу тунелю, я почув, як Ремінь зачинив двері на засув з того боку. Я опинився в пітьмі, що приховувала мої сльози і переляк. Здавалося, що ми біжимо нескінченно довго, а десь високо над нашими головами точилася війна, перекочувався пульсуючий відгомін, немов бурмотіння далекого божевільного океану.

Навколо мене і всередині панувала та сама чорна порожнеча. Я перебирав ногами, оскільки мені наказано було йти. Але я поняття не мав, куди й навіщо.

Мені завжди здавалося, що зненацька опинитися перед обличчям власної загибелі має бути чимось огидним. Я знав, що ніхто не може бути впевнений, як у такому випадку поводитиметься і чи не прокинеться в ньому жах і тваринна жага до життя. Але я не допускав, що можна уникнути смерті, а необхідність жити далі відчувати як страшний тягар.

Моя мати, імператриця, яка вважала мене сином, батько, Аїна, Чагай, Майстер Звірів — усі померли. Їх немає. Навіть Ремінь, Фіалла і Тахела в цю мить, певно, вже були мертві. Померли всі, кого я знав. Мій світ, мій Притулок Хмар пожерла ревуча пожежа.

Я залишився один у задушливій темряві.

І заздрив їм, що вони пішли. Хотів і сам піти Шляхом Угору, слідом за ними, або зникнути в порожнечі, чорній і глибокий, як та, що мене оточувала.

Натомість мені наказали жити.

Імператор. Владика Тигрячого Трону без трону. Кай-тохімон клану Журавля, але без клану. Сам. У темряві. Останній із живих.

Якби не Брус, який мене супроводжував, гадаю, я сповз би під стіну і лежав, доки не помер би від голоду.

Ми бігли довгими коридорами. Коли в них світилися лампади, здавалося, що шлях до міста триває тільки хвилину. Востаннє ж, коли я проходив ними в темряві, здавалося, що вони нескінченні.

Нарешті я почув скрегіт ключа і тихий скрип дверей. Ми увійшли на склад, майже такий же темний, як і коридор. Тільки десь зовні тріпотіло слабке світло, в якому було помітно обриси бочок і тюків, хоча, можливо, це просто мої очі вже призвичаїлися до темряви.

Ми прокрадались у тиші, мовчки. З дорожніми кошами за спинами, у плетених дощовиках. Брус дуже повільно розсунув завісу з намистин, і до нас долинули голоси.

— Що ти там ховаєш?! Що в тебе під рукою, собако?!

Щось із гуркотом впало на підлогу.

— Не чіпайте моїх віршів… — тихий голос, якого я ніколи не чув.

Брус зсунув ремінці кошика і повільно поставив його на землю. А потім взяв свій ціпок і провернув його кінчик. Ціпок розійшовся, і між його частинами заблищала сталь. Брус висунув вістря й акуратно притулив другу частину палиці до стіни, після чого засунув руку за пазуху і вийняв щось, що нагадувало товстий вухналь.

А потім його широка спина затулила мені прохід, тож я не зміг побачити, що відбувається за дверима.

— Ще раз тобі повторюю! Золото, гроші й вино, чужоземний хробаче. І листи. Віддавай листи! Жерці хочуть знати, хто стелився перед чужинцями, хто хотів знатися з брудом не зі своєї касти і хто порушував Кодекс Землі! Усі!

— Листів не можна… — пробурмотів Шилґан Хатьєзид, писар, який сидів за столиком, досі тримаючи в руці тростинний стилус. Вільною рукою він притискав папірець, приховуючи його вміст, немов учень, спійманий на малюванні дурниць.

Два піхотинця низького звання з «Кам’яного» тимена плюндрували приміщення. На підлозі стояв круглий кошик, у який вони скидали сувої з полиць. На них не було важких панцирів, тільки найпростіші сегментовані обладунки. Жоден не вдягнув шолома: мали тільки пов’язки навколо чола для захисту голови і щік.

Один із них тримав старого за волосся, приклавши кинджал до його горла.

Це все, що я встиг побачити, перш ніж Брус увійшов до приміщення.

Змахнув рукою, і короткий клинок шмигнув у повітрі, і водночас блискавично вдарив дивним мечем, власне, шматком палиці з вістрям. Другий солдат мимоволі прикрився рукою, але Брус перерубав її до половини, вирвав лезо з кістки і з огидним хрускотом устромив його солдату межи залізні смуги панцира. Провернув меча і вирвав його. Перший крутився по конторі, тримаючись двома руками за горло, а між його пальцями стікали струмочки крові і крапали на листи й сувої, що вкривали підлогу.

— Обережно! Мої вірші… — шепотів писар.

Брус обережно виглянув на вулицю й роззирнувся.

— Нікого, — прошепотів. Потім повернувся, підхопив одного із солдатів під пахви і витягнув його надвір. Повернувся, підхопив другого за вузли панцира на потилиці і поволік по землі, не звертаючи уваги на те, що той був ще живий і поволі вмирав, давлячись власною кров’ю і вилуплюючи очі.

Я забрав обидва наші кошики й ціпки з коридору, після чого втиснувся в кімнату писаря.

— Добрий вечір, ситаре Шилґан, — привітався я зі старим, який, як завжди, удавав, що не бачить мене, тільки підняв з підлоги чистий аркуш, зрошений крапельками крові, і вмочив стилус у туш.

Я не міг позбутися відчуття, що обов’язково маю прокинутися.

— У нас є шанси, допоки не мине ніч, — заявив Брус, озираючись через плече з порогу. — Ходімо, Арджуку.

Я подав кошик із ціпком і капелюхом, що впав