Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Уже в сідлі жуємо шматочки м’яса і копченого сиру.

Дівчина лежить на стежці зовсім гола. Розкинуті руки й підігнута нога. Їй викололи очі. По світлій, блідо-блакитній шкірі, що контрастує з пурпуровим волоссям, розсипаним навколо голови, повзають мухи.

Ґрунальді зупиняється й не може їхати далі. Один із моряків зіскакує з сідла, на мить присідає біля дівчини, притримуючи меч, потім підводить голову й заперечливо хитає головою.

Останнє Слово на мить прикриває очі з добре помітним полегшенням, їдемо далі.

За кілька годин виїжджаємо з лісу і потрапляємо в чергову долину з озером. Над берегом стоїть оточений частоколом двір. Здалеку видно, що ворота замкнені. Фрагмент частоколу і один із будинків за його межами чорні і спалені.

Ґрунальді кам’яніє в сідлі. Стискає пальці на луці сідла і нервово закушує губу. Це триває лише кілька секунд, після чого він піднімає коня на диби й жене його диким галопом униз. Під’їжджаємо з шоломами на головах і луками в руках. Усередині, на подвір’ї, чути гавкіт і гарчання собак, крики людей. Отже, вони живі, дякувати Богу. Ми не натрапили на чергове місце різанини.

Ворота відчиняються, з них виходить Ґрунальді. Він білий, як стіна: крокує, куди несуть ноги, ніби сліпець, невідомо куди. Іде, натикаючись на каміння, а потім сідає над озером і повільно стягує з голови шолом. Той випадає у нього з рук і з брязкотом котиться між каміння, а Останнє Слово мертво дивиться перед собою.

Ми зіскакуємо з коней. Я рушаю до Ґрунальді, але Спалле хапає мене за плече.

— Не зараз, — бурчить. — Зараз не можна, облиш. Ходімо, дізнаємося, що сталося. Зараз йому потрібно знайти сили жити.

Ми заводимо коней на бруковану каменем площу між плачучими людьми. Хтось приймає у нас віжки, якась жінка зі сплетеним на потилиці волоссям і з мечем на спині подає нам по рогу пива. Її руки тремтять.

Ми запізнилися на два дні. Дівчина розповідає спокійним, але якимось дерев’яним голосом. Посттравматичний шок. Почалося з нападів на мисливців, на поселенців, що живуть вище в горах, і на пастухів. Убили кілька людей, спалили пару будинків. Щось убило в лісі мисливців, одного знайшли повністю спаленим на незайманій вогнем траві. Тому вона притягнула людей сюди, на двір.

Вартували. На ніч замикалися за частоколом. І стерегли браму.

Вислали одного кінного до Двору Кремінного Коня, але він не повернувся.

Потім кілька разів з’являлися Змії на дивних конях. Відганяли їх стрілами. Ті нападали лише під покровом ночі, частіше під ранок. Але не надто запекло. Просто тривожили.

Вдалося вбити трьох або чотирьох.

Вона вирішила, що поселенці приготують човни, спустяться Драґоріною до великого озера і сховаються в садибі Атлейфа. Але наступної ночі Змії підпалили сарай із човнами.

З’явилися страшні туманні потвори і небачені раніше істоти, які виглядали трохи як морські краби із заліза, а трохи — як люди.

Чули, як ночами ті верещать нелюдськими писклявими голосами.

Потім вони почули музику флейти. Дуже сумну і дивну. Собаки вили, коли вона лунала. Один раз вони побачили музИку, який стояв на краю лісу у плащі з каптуром і тримав довгу флейту. Намагалися його застрелити, але він почав крутитися і танцювати серед стріл, що падали навколо нього.

Діти Ґрунальді і ще кілька дітей рибалок і пастухів, які були тоді в містечку, раптом захворіли. Не озивалися, а просто стояли біля частоколу і дивилися в ліс. Лише ті, кому було більше восьми і менше чотирнадцяти років.

А позавчора їх атакували. Мешканці оборонялися цілу ніч, зуміли відкинути нападників і навіть погасити сарай. А вранці виявилося, що всі ті діти відчинили віконниці, вийшли з будинку, в якому їх зачинили, приставили драбину до частоколу й пішли.

До лісу.

Я перепаковую спорядження, частину доведеться залишити тут. Готую мінімальний набір речей. А потім іду до Ґрунальді, який сидить занурений у відчай над озером і намагається зібрати сили для життя. Безцеремонно хапаю його за плече:

— Збирайся, Останнє Слово. У нас немає часу.

Він підводить до мене скам’яніле, мокре обличчя.

— Ми не знайшли жодного трупа дитини, — кажу йому. — Ні в річці, ні в лісі, ніде. Вони їх викрадають, але не вбивають. Це було позавчора. Ми їх наздоженемо.

Він піднімає брови, ніби не розуміючи, що я кажу.

— Як?!

— Я вмію йти по сліду. Навіть винюхувати, як пес, якщо знадобиться. Не відступимо. Бери двох людей і зброю. Не втрачаймо часу.

— Ти підеш зі мною? — запитує він. — У Землю Зміїв?

— Так. Я все одно прямував у той бік.

Розділ 8

Спалена земля

Сьогодні сонце не зійде

У мертвих очах твого батька,

Вдома — бенкет трупоїдів.

Мусиш сховатися, мусиш піти.