Нічний подорожній - Ярослав Гжендович
Меч ударив як у мокрий сніг, перерубуючи ціль, кілька разів зачепивши по дорозі щось тверде. Тремтячий в повітрі левовий рик змінився протяжним стогоном, немов сигнал корабельної сирени, а потім замовк.
Він вискочив в реальний світ і водночас почув, як два важких предмети падають на землю з мокрим хлюпанням, і відчув липкі, гарячі бризки на обличчі.
— Зарубав собачку, da piczki materi, — буркнув Драккайнен. — Якого ж дідька ти на мене кидався?
— Казали, що ти швидко рухаєшся, — сказав Спалле. — Але це, мабуть, занадто. Я не зумів помітити, як ти вихопив меч.
— Та ну, — легковажно відповів Драккайнен, — тут нічого складного.
Над входом відпав шматок стріхи, мов під лінійку відсічений вістрям клинка. Моряки мовчки на нього подивилися.
— Трохи зачепився, — смиренно зізнався Вуко.
Усередині було темно. Вони увійшли один за одним у густий, майже гарячий сморід гнилі. Спалле закашлявся.
— Нічого тут шукати, — сказав глухо Драккайнен звідкись із темряви. — Вийдіть, я його зріжу.
— Що зріжеш?
— Цього твого Дрофніра. Повісився на притолоці.
Висів уже пару днів. Труп був задерев’янілий, із широко розведеними руками, рот заповнював розпухлий фіолетовий язик, обличчя майже повністю почорніло.
— Його руки не були зв’язані, двері були зачинені зсередини, — сказав Драккайнен. — Сам повісився.
— А де його жінки? Його невільники? Діти?
— Усередині був тільки пес.
— Мені здається, — сказав неквапливо Спалле, — що це ти — Діючий. Знаєш таку пісню, щоб він заговорив?
— Я не знаю жодних пісень.
— Я чув, як ти розмовляєш із конем його мовою.
— Це моя мова. Мандрую на самоті, тому говорю з усіма підряд, навіть із вороном. Я не Той, хто Діє, Спалле. Володію мистецтвом меча своєї країни, тому рухаюся швидко.
— Сюди, за хату! — крикнув один із воїнів, що пішли за будинок. Побігли всі.
— Ці голови лежали тут ще до його смерті, — сказав Драккайнен, присідаючи біля трьох жіночих голів, старанно складених на купку каменів. — Принаймні, кілька днів.
— Убив усіх, а потім повісився? А де решта?
— Скільки з ним мешкало?
— Він був небагатим. Мав чотирьох невільників, двох жінок і трьох дітей. Була ще його мати. Це, власне, вона та його баби. Решта зникли.
Драккайнен озирнувся:
— Схоже, їх убив не він.
— Чому? Може, він збожеволів?
— Отам, на землі, лежить лук і сагайдак. Поруч — мертвий козел. Відразу біля лісу. А тут, дивіться: три загострених кілочка. На кінчиках — кров. Хтось настромив голови на кілочки. Якби Дрофнір збожеволів, то так би їх і залишив. Але він знайшов їх на кілочках. Вийшов із лісу, побачив їх, кинув що було в руках і підбіг. Зняв голови з кілочків і вклав їх. А потім повісився.
— Дивіться сюди! — крикнув хтось від хати.
Повернулися до будинку. Там уже стояв увесь екіпаж, дивлячись на труп, убиту собаку і виламані двері.
— Подивіться на балки і віконниці.
На стінах і дерев’яних віконницях було повно свіжих зарубок, які він не помітив відразу. Вони були не надто глибокі, але численні. Скидалося на те, що об стіни халупи точив кігті велетенський кіт.
— На дверях, ізсередини, — вказав Ґрунальді.
На дверях ізсередини було помітно ряд знаків, видряпаних криво і поспішно кінчиком ножа. Напис повідомляв:
Повертаються з туманом, у темряві чи на світанку.— Усе ж заговорив, — сказав Спалле.
Атлейф сплюнув крізь зуби:
— Занесіть його всередину. Голови і собаку теж. Спалимо хату. Потім приготуємо їжу для себе і невільників, візьмемо воду зі струмка. Поодинці ніхто не ходить, навіть до вітру. Вночі спимо в човні. Станемо на якір подалі від берега.
Кімнату наповнили хмизом, хтось знайшов діжку риб’ячого жиру, який розлили по гілках і підлозі, а потім хтось врешті засунув факел під дах.
Хата горіла майже всю ніч, заливаючи іржавим світлом пляж, край лісу й озеро.
Чергували позмінно по двоє, вдивляючись у берег і воду, з луками під рукою, але нічого не трапилося.
* * *Пливемо від світанку. Фйорд і далі тягнеться між скелями, але урвища стали набагато нижчими. Невільники налякані. Чую, як перешіптуються під палубою. Чую амітрайські і кіберійські слова. По колу одне й те ж: про прокляту землю і якихось богів, а ще про урочища. Моряк, який їх пильнує, нарешті починає кричати і шмагати когось обрізком канату, потім чути лише плескіт весел і удари барабана.
Стає холодно. Ніч була холодна, але на ранок краще не стало. Близько полудня запливаємо в туман. Густий, мов сметана, тягнеться смугами над водою, береги ледь помітні в білих випарах, скелі по курсу з’являються зненацька, немов духи, всього метрів за двадцять від носа корабля.
Ґрюнф утомлений, постійно тре кутики очей, але не дозволяє нікому встати біля стерна.
