Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Брус штовхнув кермо, і човен пішов за течією.

Деякий час я сидів, дивлячись на вогні, що розливалися на березі, чув крики, що лунали десь із темряви, і роздумував, чи побачу це місто ще колись.

Увесь час було чути рівномірний гуркіт сигнальних барабанів. Він лунав над водою і пульсував у повітрі.

Брус вилаявся.

— Змінили мову барабанів, — сказав він. — Нічого не розумію. Це не наші коди.

Він мав рацію. Я теж нічого не розумів, хоча знав мову барабанів краще за багатьох офіцерів. Я знав три мови барабанів, у тому числі найтаємнішу, але все одно нічого не розумів. За винятком одного слова. Вони не змінили одного слова, яке раз у раз повторювалося у повідомленні. «Тенджарук». Перевернутий Журавель.

Це я.

Моє ім’я.

Човен стрімко плив за течією. Брус керував, майже не використовуючи весла. Час від часу він дозволяв йому крутитися в потоці і безконтрольно дрейфувати кормою вперед, щоб той не привертав уваги серед стовбурів, дошок, бочок і різноманітного сміття, що пливло навколо.

Одного разу над нами пролетіли кілька випадкових стріл і з плюскотом попадали у воду. Потім у річку, недалеко від нас, із шипінням упав запалювальний снаряд з якоїсь катапульти і розлив навколо себе палаючу пляму вогню, але не думаю, що стріляли в нас.

Цього разу вперше за довгі місяці, погода була на нашому боці. Там, куди не дотягалася іржава заграва пожеж, стояла смоляна темрява, дощ лив увесь час і приховував плюскіт води, а річка, що зробилася широкою, стрімкою й наповнилася сміттям, унеможливлювала будь-який контроль.

У якийсь момент нас віднесло під лівий берег, де палав вогонь, а на його тлі було видно солдатів у шоломах і зі списами в руках. Однак Брус лише накинув на себе підмоклу ганчірку, що лежала на паланкіні, і ліг навзнак. Завішаний темно-коричневою тканиною, наш човен перетворився на довгасту безформну тінь, схожу на стовбури, роздуті трупи корів і тіла мертвих, що пливли вниз по річці.

Солдати навіть на нас не глянули.

За якийсь час я перестав виглядати з-під навісу. Ліг на дні, поклавши голову на згорнуту ковдру, та вирішив поспати, але так і не зміг.

Відчував, що зараз найкраще не думати. Ні про що, що не стосується теперішнього моменту. Так, як робив Брус. Принаймні він справляв таке враження. Коли зустрінемо патруль — думати лише про те, як пройти повз нього, сховатися чи повбивати солдатів, і, теоретично, що можна зробити з тілами. Поки у нас є човен, плисти і думати лише про воду, річку, кермо і весло. Коли зголодніємо, подумати про те, як добути їжу. Ніколи про те, що буде далі. Ніколи про те, що трапилося. Нічого такого не існує. Існує лише те, що є зараз. Я не імператор, не володар світу, не сирота і не втікач, за яким женуться орди збожеволілого війська. Я лише той, хто пливе річкою. А потім, імовірно, той, хто йде крізь ліс.

Не більше.

Брус теж утратив цілий світ. У нього теж були друзі, родина, він теж був кірененцем, як і я. Але здавалося, що його цікавить лише те, як пробратися крізь місто. Як знайти човен. А зараз — як непомітно прослизнути рікою і вибратися із зони сутичок. І ні про що інше він не думав.

Ми пливли за течією на захід. Я знав, що селища, споруди і господарства тягнуться за містом цілими милями обабіч річки. Але течія була стрімкою, і я сподівався, що до світанку ми встигнемо доплисти до безлюдних районів.

Я не знав, де ми знаходимося, не знав також, як довго ще до світанку.

Почувався я так, неначе сидів на кошику, повному лютих звірів. Знав, що вистачить одного необережного руху — і кришка впаде і цей жах вирветься назовні. Зараз моя голова була саме таким кошиком. Він стояв десь у моїй свідомості, а звірі всередині нього вили, штовхалися і пхали кришку.

Не думати. Не підпускати до себе весь кошмар того, що сталося. Не охоплювати цього розумом. Не думати ні про кого з близьких. Нехай вони живуть у моїй голові, нехай у моїй пам’яті палац ще стоїть, нехай птахи ще блукають у траві, нехай мої дівчата ще сидять на терасі із сітарами в руках. Нехай відвар настоюється у вигнутих мідних чайниках.

Десь у моїй пам’яті.

Десь у моїй голові.

Існує тільки це або повна уламків каламутна вода навколо й плетена тканина над головою.

І нічого більше.

Ми пропливали повз мости, набережні і тракти, що спускалися до річки, а ще водопої та маленькі пристані. Тут нас точно ніхто не міг помітити, тому Брус заблокував кермо і веслував, немов божевільний, то з одного, то з іншого борту. Він воював за кожен момент темряви і за кожен крок, що віддаляв нас від міста.

Нарешті рух, плюскіт і морок здолали мене — я провалився в неглибокий сон, хоча мені здавалося, що я не сплю і чую кожен сплеск, шум дощу і крик нічного птаха.

Мене розбудив різкий шурхіт і шелест біля борту. Наш човен глибоко увійшов в очерет. Річка тут була мілководна, а небо вже світлішало. Я різко сів і повернувся. Брус відштовхнувся веслом від дна, а на даху паланкіну лежали оберемки свіжозрізаного очерету.

Ніс човна розсував стіну світлих стебел, і за кормою річку вже ледве було видно з-за очерету.

Я відкрив рота, але Брус жестом наказав мені мовчати. Нарешті