Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Повернувся за якийсь час і видерся на борт.

— Треба було перевірити, чи тут нікого немає, — заявив він.

— Розвиднюється, тож ми перечекаємо тут день. Коли настане ніч, знову рушимо. Чим далі зуміємо відплисти на човні, тим краще для нас.

Він сів і витер ноги.

— Є речі, які тобі потрібно запам’ятати. Твоє ім’я — Арджук Хатармал, як і під час наших вилазок у місто; мене, як і тоді, звуть Тендзин Бирталай, і я — твій дядько. Ми обидва — збіднілі сіндари з невеликого містечка. Ми ніколи не використовували цих імен, тому вони безпечні. Ми обидва родом з Камірсару, що біля підніжжя гір Камір. Ти щойно закінчив навчання у писаря Шилґана Хатьєзида, яке дозволить тобі скласти іспити на чиновника низького рангу. Але твоя амбіція — служити писарем і службовцем Червоної Вежі та храму Підземної Матері. Тому що найважливіше для тебе — справжні амітрайські традиції. Я забрав тебе з міста, оскільки твій батько хворий, тож тепер ми повертаємося до Камірсару. Якщо вдасться. Революція застала нас у місті.

— Як звуть мого батька? — запитав я по суті, з усіх сил намагаючись не думати про власного батька.

— Узір Хатармал. Мати звуть Уфією Кидиржим, але вона вже мертва. Померла, коли ти був дитиною. У тебе є ще брат і сестра. Ось лист, який ніби написав до тебе твій батько. Там під різними приводами перераховані всі імена та прізвища всіх членів твоєї родини. Ти повинен завчити їх так, щоб пам’ятати навіть уві сні. Мусиш запам’ятати ще багато речей. З цього часу я не розмовлятиму з тобою як належить. Не назву тебе благородним принцом, тохімоном, імператором. Є речі важливіші за культуру і ввічливість. Знай, що, незважаючи на те, що часом мені доведеться тебе лаяти, висміювати, а може, і карати, я залишаюся твоїм підданим і бачу в тобі тільки імператора. Якщо ти отримаєш трон назад або якщо ми опинимося в безпечному місці — можеш віддати мені наказ, і я заплачу смертю за всі прояви неповаги, які допущу. Однак нам потрібно бути розумнішими за наших ворогів. А тому ми не промовимо ані слова кірененською. Не практикуватимемо цивілізованих звичаїв, таких як купання, відпочинок після сніданку, споглядання красивої природи або читання. Не молитимемося Творцеві і не дякуватимемо йому, навіть коли побачимо найкрасивіші краєвиди на світі. Ми — амітраї з Амітраю, тож уважаємо все це чужоземними слабкостями і чужими звичаями, яких не розуміємо. Красою ми вважаємо степ, кінний галоп і перемогу Підземної Матері, яка усуне всі відмінності і приведе до того, що все стане єдиним. Усе, чого немає в Кодексі Землі, ми вважаємо зайвим і поганим. Тому ми й бровою не поведемо, коли ми побачимо, що хтось плюндрує будь-який храм, спалює книги або розбиває скульптури. Ми не звернемо уваги, коли при нас відбиратимуть у людей свободу і людяність. Ми навіть не розуміємо, що це таке. Для нас свобода — це покора Праматері, а честь — завзяття у виконанні обов’язків. Пам’ятай про це. Пам’ятай увесь час.

— Зараз мені потрібно піти, залишаю тебе тут. Я мушу глянути, де ми і що відбувається навколо. Чи стоять на дорогах патрулі, чи тривають іще битви. Чи вдасться купити їжі. Я повернуся. Найпізніше — до полудня. Однак, якщо не повернуся до ночі, зіштовхни човен на воду і пливи за течією. Зупинки роби тільки в прихованих місцях. В очереті, на островах або у вузьких рукавах. Не розводь вогню. Їжу споживай холодною або підігрівай над гнітом лампи. Удень спи. Пливи або йди тільки вночі. Не розмовляй ні з ким і не дозволяй себе побачити. Якщо тебе помітить одна людина — убий її. Якщо більше — тікай. Якщо нічого не трапиться, за десять ночей ти повинен дістатися до Саураґара. Тоді знайдеш тракт і підеш на схід. У стінці мого кошика знайдеш шматок порожнистої тростини, всередині — список місць, до яких тобі треба дійти, і людей, які можуть тобі допомогти. Це все. Але я повернуся.

Повернуся до полудня. Не сходь на берег. Якщо когось почуєш, не рухайся. Кожен, хто живе над річкою, розпізнає звук руху човна. Якщо треба буде до вітру, це теж роби у човні. Якщо захочеш їсти або пити — тут є запаси. І не пий води з річки. Гроза викликала паводок, а війна скинула в річку забагато трупів. У воді може бути зараза.

Після цих слів він узяв ціпок, вузлик зі штанів, чобіт і шкарпеток, який підклав під жорсткий капелюх мандрівника, а потім накрив мене старою рибальською сіткою від навісу до самого носа, після чого вплутав у неї стебла очерету.

— Якщо тобі все ж знадобиться вийти, сітка надрізана з одного боку, — сказав він, а потім узяв капелюх, наче кошик, наповнений речами, закинув на плечі ціпок і, притримуючи його однією рукою, увійшов в очерет.

Я залишився один.

На човні було достатньо місця, щоб обережно пройти на корму і там присісти під захистом навісу й сітки на зручній лавочці. Я міг дивитися між стеблами на річку, закриту стіною очерету, а якби захотів лягти, міг би заповзти під дуги на носі й заснути.

Я знайшов кілька великих бутлів з водою і пальмовим вином, сушене козяче м’ясо, копчені сири, хліб, медові сливи та різні інші речі.

Трохи підкріпився, хоч і не відчував голоду. Радше почувався хворим. Захотів чарку горіхового відвару, але не був упевнений, чи є тут горіхи, чарки і тигель. І не хотів розводити вогню без потреби.

Я сидів на лавці, немов у очеретяній альтанці, жував сливи і нічого не міг вдіяти з тим, що нарешті усвідомив увесь жах ситуації. Кришка кошика відлетіла, і мої кошмари вибралися назовні. Я бачив їх усіх. Цілий хоровод облич. Таких, якими я