Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Ми пливемо.

Всім неспокійно на душі, всі поспішають.

Я сиджу на великому луці аркебалісти на носі, зі своїм луком на колінах і люлькою в зубах, виглядаю скелі. Потім кричу, вказуючи Ґрюнфу напрямок.

Ми пливемо крізь туман.

Іноді минаємо якісь темні обриси, що підносяться над водою, але важко зрозуміти, чи це чергові трупи чи щось інше.

На ніч стаємо на черговому озерці з кам’янистим островом посередині. Розпалюємо на ньому багаття з викинутих водою, вибілених стовбурів. Туман клубочиться навколо. Я вдивляюся в нього термовізором, але не бачу жодних чудовиськ, як на Пустках Тривоги або на Вларіні. Туман як туман. Наближається осінь.

Вночі лунає крик. Високий, писклявий, немов крик дитини або жінки. Доноситься з випарів туману. Усі зриваються на ноги, хапаються за зброю, запалюють гніти ламп, хтось роздмухує вогонь. Нічого не видно. Тільки цей крик. Високий, писклявий вереск. Спершу один, потім цілий хор починає верещати, наче зграя шакалів.

Ми сидимо, дивимося на всі боки, стискаючи в мокрих долонях перехвати луків і топорища. Випускаємо кілька запалених стріл, але їхнє полум’я негайно гасне, немов занурившись у молоко. Нічого не видно ані з підсиленим зором, ані з термовізором, ані у звичайному режимі.

Чути тільки крик.

Уранці туман усе ще стоїть. «Вовчий корабель» тихо суне річкою, серед білих випарів ледь миготять обриси скель, гілок та коріння, що стирчить із узбережжя. Дивний вереск із берега лунає час від часу. Звучить трохи як крик хижого птаха, трохи — як крик переляканої дитини. Жахливий звук.

Усі стоять біля бортів, не відкладаючи луків ані на мить. Хтось не витримує і на черговий крик стріла зі свистом летить у клубки туману.

— Не стріляй наосліп! — бурчить Ґрунальді.

Мене ж турбує те, що я нічого не бачу. Для термовізора туман не повинен бути перешкодою. Помічаю якісь пузаті невеликі фігури, що час від часу сновигають, немов тіні серед тіней. Однак вони не горять видимими для цифрала фарбами, характерними для температури живих істот. Не відрізняються від скель навколо.

Тільки часом між тими скелями миготять крапки і смуги, наповнені помаранчевим світлом.

Ми пливемо. Ніс розрізає воду, ряди весел опускаються з плюскотом, а я борюся з ірраціональним відчуттям дежавю.

Раз по раз Спалле пускає з носа палаючу стрілу. Вона летить із шипінням крізь білу порожнечу і зникає. Якщо упаде на берег, ми це побачимо.

Це виглядає як сцена із «Серця пітьми». За мить у когось потрапить спис, що вилетить хтозна звідки і проб’є йому груди, а ми почнемо відчайдушно лупити з луків на всі боки, хтось добереться до балісти і почне метати в берег один дротик за іншим, той, у кого влучили, помре на палубі, плюючись кров’ю, а з туману по обидва береги лунатимуть відчайдушні крики. Я відчуваю це як фатум чи погану ворожбу. Щось неминуче.

Хто це буде?

У Конрада загинув капітан. Значить, Атлейф? А може Ґрюнф, який стоїть за кермом? А може, Ґрунальді, оскільки він подобається мені більше за інших?

Я повинен зробити щось абсолютно протилежне тому, що зробив Віллард. Щось таке, щоб відвести прокляття. Що завгодно, тільки б переламати цей параноїдальний настрій туману, божевілля і неспокою.

Я починаю на все горло співати стару, з двадцятого століття, пісеньку, яка здається мені досить бойовою.

Вереск на березі змовкає. Западає повна жахлива тиша. На кораблі теж. На мене уважно дивляться, немов я збожеволів.

— Вони можуть почати стріляти, — раптом озивається Атлейф. — Сидіти за щитами.

Виставляємо щити рядами біля планшира. Фіксуємо низи щитів у спеціальні щілини і блокуємо канатом, перекинутим через тримач. Кермач сходить зі свого улюбленого місця і теж ховається, керує звичайним румпелем, тримаючи його в руках.

Близько опівдня туман поступово розповзається, проте починається дощ.

Ми ставимо на палубі намет, сидимо там, замерзлі і мокрі, і спостерігаємо, як дощ стікає по канатах і січе воду. Я додатково закутуюся в плащ. Усе, що на мені одягнено — схожий на вільний светр каптан, безрукавка і плащ, — усе вологе і смердить мокрою шерстю.

Пополудні запливаємо у велике озеро між зеленими пагорбами, за ними тягнеться ліс, а ще далі маячать у тумані засніжені гори. Над озером, удалині, видніються темні верхівки високих дахів і частоколи декількох великих садиб.

— Земля Вогню, — шепоче Ґрунальді, і його