Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Крик.

Ми б’ємо сокирами і руків’ям мечей в щити, хтось приносить величезний хвилястий ріг із окутою горловиною і впирає його в плече, немов базуку.

Пронизливе виття злітає до небес і прокочується над озером.

У води дивний смарагдовий колір, і пахне немов хлібом з віддаленої пекарні.

Невільників під палубою підганяють. Барабан б’є швидше, весла йдуть далі вперед і енергійніше повертаються назад.

Уже видно крихітні фігурки людей, що бігають берегом і причалом.

Я концентрую зір і бачу, як вони піднімають руки до неба, якась жінка в синій сукні стоїть на колінах на березі в неглибокій воді і рве своє розпущене волосся, хтось блукає у воді вже по пояс, наче хоче піти нам назустріч, і, схоже, щось кричить.

Не так я уявляв собі вітання. Мені це не подобається, але я нічого не кажу. Мої моряки ще нічого не бачать. Занадто далеко. Не бачать затопленого корабля біля самої пристані, з обвугленими уламками, що стирчать над водою.

Ми пливемо майже годину. Починає віяти якийсь легкий вітерець, а тому ставлять той дивний, схожий на віяло, фок, і корабель іде швидше на веслах і під вітрилом.

Коли нас відділяє від берега всього кількасот метрів, усі вже бачать, що щось не так, і замовкають.

Люди, що бігають берегом — і жінки, так і чоловіки — одягнені в панцирі або кольчуги, у жінок спідниці закочені до половини стегна і заткнуті за пояс, вони не розлучаються з сокирами і мечами.

Нарешті ми швартуємося серед вереску, плачу, криків і падання одне одному в обійми. Жінки і дівчата то смикають своїх чоловіків, то пригортаються до них.

Я збираю свої речі, потім зводжу Ядрана на берег. Скромно стою обіч верескливого натовпу, біганини і гавкаючих псів, незграбних і кремезних, немов гієни.

Відчуваю себе алкоголіком на арабському весіллі. Неадекватно.

І самотньо.

Я змучений подорожжю і охоче щось би з’їв. Насамперед мені не завадила би бочка гарячої води і відро побільше. А ще казанок дрібного попелу і жиру, з якого я зроблю мило.

Ну і сортир.

— Спускаються з гір, — резюмує Атлейф. Ми сидимо у великій залі за столом. Приміщення набагато більше і навіть трохи світліше, ніж зала при Дворі Шаленого Крика. — Спускаються з гір і нападають на хутори. Переважно Змії. З’являється і холодний туман. Іде фйордом, повзе лісом. Як в урочищах. Бувають примари чи дивні речі. Разом зі Зміями приходять дивні істоти. Маленькі, повністю з заліза. Наче краби. Замість рук у них мечі, їх непросто вбити. Палять хутори і забирають людей у неволю. Але найгірший — той музика.

Я завмираю зі стегенцем в руках. Ковтаю.

— Музика?

— Ночами підходить під стіни селищ і стоїть у темряві. Ніхто ніколи не бачив його зблизька. Тільки фігуру в каптурі. Кажуть, у нього щуряча морда. Грає на кістяний флейті. Страшну і дивну музику, від якої діти божеволіють. Потім тікають у ліс і зникають.

— Звідки вони приходять? — запитує Ґрунальді зміненим голосом.

— З боку Скелястих Верхів або через Ведмежий перевал. І вздовж Драґоріни.

Якусь мить Останнє Слово дивиться перед себе, потім обережно відкладає надгризену лопатку на стіл і витирає кутики губ шматком хліба. Неквапливо встає:

— Їду негайно.

— Бери коней, — відповідає йому Атлейф. — А коли будеш вдома, пакуйте пожитки, запаси, беріть худобу, всіх домашніх і спускайтеся сюди на зиму. Говори це всім, кого зустрінеш. Нехай ідуть на озеро, за частокіл Дому Вогню. Нехай ніхто цієї зими не лишається сам.

Я допиваю пиво та відставляю перевернутий ріг на стіл. Купання не буде.

— Поїду з ним, — кажу.

Атлейф киває.

Іде дощ. Ми їдемо вздовж фйорду, що тягнеться над озером. Річка тут трохи вужча, шумить внизу ущелини. Мовчимо. Чути тільки постукування крапель об мокру стежку і хрускіт спорядження.

Згори долинає каркання Невермора.

Їдемо ми удев’ятьох: я, Ґрунальді, Спалле і ще шестеро моряків з попереднього корабля. Час від часу доводиться сходити із сідла і вести коней за вуздечку. Занадто круто. Потім, за кілька годин, гори стають дещо нижчими.

Двічі ми натикаємося на голови, насаджені на кілочки над стежкою.

— Браллі та Бралунд, — раптово каже Спалле. — Батько й син. Я їх знав.

Увечері дощ припиняється.

Потім ми їдемо в темряві. Повільно й обережно, але коні спотикаються, з них уже падають жмуття піни.

Ми розпалюємо вогнище над річкою на пляжі, вкритому галькою, між скелями.

Останнє Слово мовчки сидить, дивиться на вогонь і тріщить пальцями. Спалле водить маленьким точильним бруском по лезу меча. Розмірено й зосереджено. Поза цим панує тиша.

Шшшшшзгріііт!

Шшшшшзгріііт!

Ми прислухаємося, чи бува не пролунає з темряви крик, але нічого не чути. Ніхто не верещить, ніщо не крадеться між кущами.

Тільки «шшшшзгріііт!» бруска Спалле. Стукіт копит, зрідка буркотіння і пирхання коня.

І тріск вогню.

Я концентруюся і впадаю в двогодинну регенераційну летаргію. Укрившись плащем і спершись об сідло.

Виступаємо з першим променем сонця.

Збираємося ще