Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Ми вийшли в ніч, першу прохолодну ніч за багато місяців. Дощ досі падав, але це вже не була страшна злива. Канавами текли потоки каламутної води, і вже було майже світло через іржаву заграву, що пробивалася над пласкими дахами з боку палацу.

— Нам потрібно дістатися до річки, — прошепотів Брус. — У самий кінець торгівельного кварталу за портом.

Я байдуже кивнув.

Ми пробиралися попід стінами. Часом до нас долинало торохтіння коліс, часом — цокіт кінських копит по мокрій бруківці. Тоді ми ховалися, вишукуючи найтемніші кутки в провулках, закапелках або за купами сміття.

Кілька разів вуличкою пробігали солдати зі списами в руках, тоді ми чекали, поки не стихне брязкіт заліза і гуркіт важких, підбитих цвяхами сандалій, надягнутих на звичайні полотняні чоботи з плетеними підошвами.

Ми продиралися крізь порожнє вимерле місто, освітлене лише імлистим відблиском, що нагадував світанок, але світанку не віщував.

Крізь таке місто треба йти зовсім інакше. Ніколи не знаєш, що чекає на тебе за рогом. Брус заглядав за будинки, стежив за околицями і показував мені чергове укриття, до якого я повинен був добігти і там присісти. Перевернутий візок для овочів під стіною, кілька бочок, підворіття.

Лише коли я пробігав таку ділянку і ховався — він добирався до мене і видивлявся наступне укриття. Вночі спустошене місто виглядало чужим, тож я вже давно перестав розуміти, де знаходжуся.

Однак Брус знав дорогу і вів мене впевнено, обходячи стороною всі навколишні храми і порожні площі. Ми йшли якимись двориками, брамами й закутками. Він не зупинявся ні на мить, так наче ходив цим шляхом уночі сотні разів.

Одну площу ми бачили здалеку. Там було повно солдатів у червоній броні «Полум’яного» тимена: піраміди встановлених списів, чорні широкі мископодобні шоломи з номерами бінгонів, надягнуті на охоронні пов’язки, що захищали чоло та щоки.

Вони виганяли переляканих людей із будинків і розділяли їх на площі. Я бачив, як дружин відривають від чоловіків, як зганяють дітей в окрему збиту групку. Поруч стояли три високі жерці пророчиці в червоних плащах і срібних масках, в яких відбивалося сяйво полум’я.

Я бачив, як якогось чоловіка витягають із натовпу і розпинають на криниці, викрутивши руки, а потім перерізають горло. Як жрець збирає кров у жертовну миску, витягає кремінний серп, а потім схиляється над помираючим.

Брус потягнув мене за руку.

— А в моєму дорожньому ціпку теж є зброя? — запитав я його, коли ми сховалися в черговому закутку серед стосів гниючих ганчірок і старих дошок.

— Там є багато зброї. Це ціпок шпигуна. Це меч і ніж, ланцюг і спис. Удень я покажу тобі, як їх знайти. Сьогодні повинно вистачити меча. Вгорі є мідне кільце. Усе, що над ним, — це руків’я меча, тільки треба його провернути.

Ми бачили трупи. Порубаних мечами кінноти, з перерізаними шиями або повішених, що з чорними обличчями колисалися під дощем.

Щось у мені надломилося лише тоді, коли я побачив, як ґвалтували дівчину, як вона рвалася в подертій сорочці, розіпнута на прилавку. Четверо солдатів тримали її за руки і ноги. Дівчина вила і кликала на допомогу.

Я встиг вийняти меч тільки наполовину, коли Брус схопив мене за зап’ястя і знерухомив, викручуючи руку.

— Не можна, тохімоне, — видихнув мені у вухо. — Усі вони загинули не для того, щоб ти віддав життя в сутичці з першими ліпшими солдатами. Це їхня ніч гніву. Повертається Кодекс Землі. Сьогодні вони зірвалися, щоб завтра цілий світ тремтів від страху. Вони правлять страхом, Арджуку. Ти ще побачиш і жорстокіші злочини і теж нічого не зможеш зробити. Зараз вони зайняті. Це добре, бо означає, що ми можемо пройти непоміченими.

Він тягнув мене через вмираюче місто і не дозволяв ні на мить передихнути. Навіть коли ми побачили наших солдатів. Ми саме перебігали пласкими дахами неподалік, і я все бачив згори.

Наших. З маранахарського «Блискавичного» тимена, у жовтих панцирах, з чорним тигром на щитах, без домальованих подвійних місяців або знаків Підземного Лона.

Їх було небагато. Неповна сотня. Обороняли сходи храму. Навіть не знаю, що це був за храм, але точно не Підземної Матері.

Білий, прикрашений колонами і барельєфами на фронтонах. Я бачив рівну стіну жовтих щитів, що наїжачилися списами в кілька рядів, барикаду з возів, прилавків, діжок і розбитих скульптур біля воріт храму, як останню лінію оборони. На сходах перед ними лежали гори трупів у чорних і червоних панцирах.

У вуличках навколо храму вже юрмилися щитоносці, присівши за своїми великими щитами, а за ними було помітно, як готуються лучники. Піхота піднімала мечі, а дикий вереск: «Іфрія! Іфрія!» підносився в небеса.

— Це наші люди! — кричав я на Бруса. — Наші! Ми повинні бути з ними! Повинні збирати їх навколо себе, адже вони б’ються за те саме!

— Вони загинуть! — гаркнув Брус. — Поглянь на лучників. Порахуй їх. Поглянь на колісниці на тій вулиці. Поглянь на «Кам’яних», що встановлюють онагри на тому боці площі! Подивися на запалювальні снаряди на тих возах! Чим їм допоможуть двоє людей?!

Потім потягнув мене далі.

Тієї ночі ще кілька разів ми бачили тих, хто боровся. Їх завжди було мало, а супроти них завжди стояло багато.

Тоді я вперше побачив справжню мужність.

Кільканадцятеро солдатів, які згрупувалися посеред площі, відгородившись трохи нахиленими щитами і списами, що стирчали на всі боки у строю «мушлі», а навколо — кіннота, що засипає їх дощем стріл.

Бачив я й тих, хто тікав. У побитих обладунках,