Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

— Погано, — врешті каже байдужим голосом.

Усі розходяться по кораблю, ніби це його «погано» було командою або паролем. Без метушні і поспіху — це не справляє враження жодної тривоги. Хтось приносить оберемок щитів і встановлює їх уздовж планширу, дехто вже розгортає кольчугу і допомагає товаришеві натягнути через голову каптан, ще хтось виймає меч і робить кілька різких махів над головою, після чого критично оглядає лезо, хтось уже стоїть із поясом в зубах і затягує ремінці шолома.

Я теж спускаюся під палубу і одягаю кольчугу, прихоплюю поручі та шолом. Меч перевішую за спину, беру ще сагайдак з луком і стрілами.

Вони зацікавлено спостерігають, як я скорочую ключем тятиву й перевіряю блоки на грифах. Хтось приміряється до нього, але шість тятив перед очима збиває з пантелику. Невідомо, яку з них натягувати.

Пливемо далі майже без слів, на палубі панує мовчання. Нервовості непомітно. Це не приготування до атаки, просто ніхто не знає, чого чекати. Така напівбойова байдужість. На кормі готують списи, щити й сокири, один із моряків знімає мотузки, якими зв’язана аркабаліста, і розблоковує важіль, але потім сідає біля підніжжя машини і гризе, хрумкаючи, якийсь фрукт. Решта спираються на дерев’яні планшири і вдивляються в берег.

Навколо порожньо.

Під вечір ми запливаємо в невелику заводь, праворуч відкривається великий пляж, засипаний скельним щебнем, оточений лісом. На мисі видно невеликі, вкриті низькими дахами кам’яні забудови та старий дерев’яний поміст. Навколо тихо, навіть пси не гавкають.

Ми причалюємо правим бортом так, щоби ніс дивився на озеро. На поміст зіскакує спершу Спалле, потім ще троє — всі зі щитами на спинах і луками в руках. Тільки згодом інші двоє починають в’язати швартовий. Четверо лучників обережно сходять на берег.

— Я піду з ними? — питаю в Атлейфа чи то з пропозицією, чи то з проханням про наказ. Він тут стирсман, я повинен його поважати.

— Іди, — відповідає він коротко.

Я перехоплюю лук і зіскакую на старі дошки причалу.

Вони несуть луки так само, як я. Однією рукою, стріла на тятиві, притримана пальцем. На пляжі йдуть урозтіч: Спалле — попереду, троє інших — широкою лінією позаду, я замикаю. Готовий закластися, що вони знають, що це оборонний стрій, тож я перевішую щит через спину і розвертаюся, як годиться тому, хто замикає.

Тиша.

Чути лише скрегіт каміння під підошвами.

Може, це зайва обережність, але я активую цифрал.

Підходили обережно, м’яко переступаючи — так, щоб галька не скреготала під стопами. Драккайнен, який ішов останнім, намагався дивитися в усі боки. Не міг весь час іти спиною вперед, тож рухався боком, зиркаючи поперемінно то в один, то в інший бік, із луком в опущеній руці і стрілою на тятиві, яку притримував пальцем. Дивився на ліс за допомогою термовізора, але там нікого не було видно.

Хата стояла на мисі над озером — у чудовому місці для невеликої яхтової пристані та якоїсь кнайпи або хоча б смажарні.

Було тихо.

Коли вони наблизилися до забудови, Спалле перекинув лук за спину, зняв щита і тихо вийняв меча. Вклав клинок під пахву, після клацнув пальцями, показав два, а потім — праворуч від хати.

Двоє моряків відразу рушили в тому напрямку, Драккайнен зайняв їхнє місце в строю, праворуч від Спалле. Той підкрався до дверей і постукав руків’ям меча.

— Гей, Дрофніре, вставай! Це я, Спалле Риб’ячий Ніж! Ми припливли!

Нічого. За деякий час Спалле притиснувся боком до дверей і штовхнув їх плечем, але нічого не сталося.

— Зачинено ізсередини, — прошепотів.

Драккайнен зняв стрілу, сховав її в сагайдак, а потім вклав туди ж лук і ляснув моряка по плечу, показуючи на мигах, щоб той відійшов від дверей.

Обслідував ковані завіси з поіржавілого заліза, оглянув одвірок, потім легенько обстукав дошки, взявся за залізну ручку і смикнув двері.

Він припускав, що засув знаходився десь на висоті метр двадцять і був дерев’яним.

Драккайнен відступив на крок, кілька разів глибоко вдихнув і заплющив очі, вивільняючи гіперадреналін. Дуже обережно переступив по гальці, напружив діафрагму, різко крикнув, видихаючи повітря, і вдарив ногою просто туди, де мав бути засув.

Двері відчинилися з гуркотом, який пролунав в його вухах, немов протяжне гримотання грому. Засув тріснув, але не розвалився, удар вирвав гак, за який він заходив, і вистрілив ним усередину приміщення. Вуко прибрав ногу, щоб утримати рівновагу, водночас із тривогою перевіряючи стан сухожиль і м’язів. Здавалося, все в нормі.

Спалле і другий моряк стояли по боках, мов у стоп-кадрі з напіввідкритими ротами, коли він нахилився і ступив усередину, рухаючись максимально плавно. Здавалося, що вони прикидаються, і Вуко хотів був уже повернутися до нормального стану, крикнути щось на кшталт: «Добрий день, прошу вибачення за двері!», але в повітрі висіло щось таке, через що йому не захотілося виходити з бойового режиму. Він лише намагався рухатися природно, а не кидатися, наче коник-стрибунець.

Він не встиг переступити порогу, як побачив у темряві кімнати щось гаряче і поросле хутром, розміром із теля. Воно відштовхнулося від землі і кинулося на нього, як заряд катапульти.

Було ще в повітрі, коли йому вдалося стримати рух тіла вперед і розвернутися, пропускаючи це щось повз себе.

Поруч із обличчям промайнула зубаста паща в обрамленні хутра, з писка тяглися липкі нитки слини. Драккайнен зумів вхопитися великим і вказівним пальцем за руків’я меча,