Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Відвідую також Копченого Уллє. Цього разу не падаю з даху і нічого не встромляю в стіни. Просто залишаю йому ще один ґвіхт на майбутнє і нагадую, що я шукаю.

— Один Змій знову розпитував про тебе, — каже він. — Не люблю цього. Не люблю, коли вони до мене приходять. Псують справи. На цей раз запитував саме про тебе. Про дуже високого чоловіка, званого Тим, хто Подорожує Вночі. Я сказав йому, що кілька днів тебе не бачив, але чув, що ти бився в Колі Вогню через якогось коня. Сказав йому тільки це. Здається, бо потім я прокинувся, ніби від сну, а Змія вже не було.

Я киваю і даю йому той ґвіхт про всяк випадок.

Люди Змія починають серйозно мене цікавити. Проблема в тому, що їх ніде не видно. Їх марно шукати на вулицях, на ярмарку або на пагорбі нарад. А потім раптом вискакують, немов чорт із конопель. У закутку. У Колі Вогню. На базарі невільників. Знають, що їх не раді бачити, але й не ховаються. Просто з’являються, де захочуть, вирішують свої справи і раптово зникають.

Як змії.

Останні години я проводжу на набережній, попиваючи те дороге, ніби-то краще пиво, і спостерігаю. Насправді просто сиджу і думаю. Уже відчуваю, що нічого не вирішу в порту Зміїна Горлянка. Настав час вирушити до країни Змія. Знаю, що подорож на кораблі вгору по річці збереже мені море часу, але все одно відчуваю симптоми, які мій знайомий шкіпер називав «портовицею». Це психічна хвороба, пов’язана з неможливістю вийти з порту. Бо аварія, бо потрібно поміняти чип у двигуні, бо хтось не доїхав. Тому вештаєшся туди-сюди і чекаєш. В порту.

Я знову відвідую базар. Купую чорну куртку з каптуром: на жаль, тих, із емблемами Зміїв, ніхто не продає. Моток пристойної мотузки і в’язку заморських трав, якими жінки чорнять брови. Дьоготь або якусь іншу мазь знайду сам, навіть на кораблі. Фарбу, якою можна імітувати татуювання, зроблю із сажі, змішаної з жиром, червону — з вохри. Амулет у мене є. У разі необхідності здалеку можу зійти за одного з них.

З єдиним винятком, про який Льодовик якось не подумав.

Потрібно було відправити недомірка.

Відпливаємо на світанку, коли я ще сплю. Ніхто мене не будить і нічого від мене не хоче, але я відчуваю, що щось змінилося, і відразу підриваюся. Чую тупіт ніг на палубі і шурхіт різноманітних предметів, чую, як швартовий із хлюпанням падає у воду, а потім глухі удари барабана і весел. Скрип рангоуту, нерівний плюскіт води. Скрип, плюскіт.

Річка хлюпається об борти. Слава Богу, не чути ані свисту батога, ані стогонів.

Ми пливемо.

Я вдягаюся, пристібаю пояс із мечем і ножем, після чого виходжу з трюму і дивлюся на береги, що поволі зникають; ми минаємо десятки «вовчих кораблів» ідентичної конструкції, наче регата. Ідентичних, аж до глибокої щербини на планширі правого борту. Минаємо узбережжя, і я дивлюся на будинок Копченого Уллє, на корми кораблів, що стоять біля пірсу.

Я тільки встиг звикнути до цього міста, а тепер знову в невідоме.

Вони вітають мене, втішений подорожжю Ґрунальді подає мені ріг із приправленим спеціями пивом.

Пиво на сніданок, обід і вечерю. Воно поживне, у процесі виготовлення його проварили, а невелика кількість алкоголю ще й дезінфікує, тож воно безпечніше за воду, заражену всім, що в неї потрапило: перегноєм, який просочуються крізь землю, бактеріями холери, дизентерії та казна чого ще. От тільки ми всі посадимо собі печінку і помремо від алкоголізму.

Найбільше мені хотілося б почистити зуби.

Питаю його, що він робить, коли треба до вітру, а ми на кораблі. Отримую очевидну відповідь — Ґрунальді киває на воду за бортом.

Сумніваюся лише мить, побачивши якусь жінку, що прогулюється причалом і дивиться на наш корабель з-під долоні, прикриваючи очі від ранкового сонця. Врешті стаю біля протилежного борту, бо мені здається, що екіпажі кораблів, які стоять на якорі на іншому березі фйорда, скелястому і безлюдному, — чоловіки бувалі, яких таке не збентежить.

У цей момент ми минаємо два кораблі, що стоять поруч на якорях, кормою до скелястого берега. Я бачу зубасті прапорці із зображенням танцюючих змій, що ліниво розвіваються, і худого чоловіка, який спирається на борт з кубком у руці, а потім безглуздо перевожу погляд на смугу піни, яку ми залишаємо.

Це триває мить, а тоді я розумію, що саме не сходиться в цій картинці.

Можливо, переливчаста блакить скелець спортивних сонцезахисних окулярів марки «Visconti Vector», пане розвіднику?

Відразу дивлюся на нього, наближаю картинку, але бачу, що це не Ван Дікен. Цей узагалі не з моїх. Він низький; я бачу вузьку щурячу пику, зачесані назад дрібні косички відкривають довгасте вузьке вухо, він шкіриться щільним частоколом дрібних зубів, схожих на м’ятні тік-таки. Ногою спирається на важіль аркабалісти і попиває з олов’яного кубка.

Місцевий.

Стрибати у воду? Обшукувати корабель?

Просити, щоб ми зупинилися? Це ж не таксі.

Самостійно атакувати два кораблі, повні Зміїв?

Нереально.

Дізнаюся тільки, що ці окуляри він отримав від когось, хто отримав їх іще від когось, а ймовірно, їх просто колись відібрали в одного з моїх загубленців. Утім, найімовірніше я просто нічого не дізнаюся.

Це просто черговий слід, що веде в Землю Зміїв.

Іще мить я борюся з думками.

І думаю дуже швидко.

Відповідь звучить: уперед. До країни