За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

про те, що означають слова «смерть» і «горе», — та в чому полягало це враження, Ренсом не мав уявлення. Минуло ще трохи часу, і він кінець кінцем збагнув, до чого змагав Нелюд. Кожна з жінок, про яких ішлося в його розповідях, обов’язково страждала від самотності і йшла на шалений ризик заради свого коханого, дитини чи народу. Їх не розуміли, зневажали та переслідували, проте згодом усім ставало ясно, що правда таки була на їхньому боці. Певні подробиці розповідач частенько замовчував, і Ренсом мав усі підстави підозрювати, що на Землі багато кого з цих шляхетних героїнь називали просто злочинницями, а чи й відьмами. Втім, такі деталі завжди залишалися в затінку. Натомість кожна історія доповнювала якимись штрихами загальний образ, що мав уже потрохи вимальовуватися в уяві у слухачки, — образ величної, прекрасної жінки, яка не згинається під тягарем відповідальності за долю світу, що лягла їй на плечі, безстрашно і самотньо йде вперед, у непроглядний морок, щоб здійснити заради інших те, на що ті інші не здатні, хоч від цього й залежить їхнє життя. А для контрасту, щоб іще краще виділити постаті цих ледь не богинь, Нелюд талановито зображав їм на противагу представників протилежної статі. Жодного слова не говорилося прямо, але десь ген-ген позаду можна було краєм ока побачити якесь невиразне скопище жалюгідних, дитинячих та страшенно зарозумілих істот, боягузливих, упертих і понурих; ці дармоїди мало в землю не повростали від лінощів, нічого не хотіли, ні на що не були здатні, і якщо й могли сягнути повноти життя, то лишень завдяки бунтівливій вдачі та жертовній відвазі своїх жінок. Оповідач вимальовував цей портрет так вміло, що Ренсом, якому ніколи не була властива надмірна чоловіча гордість, кілька разів ловив себе на тому, що й сам уже готовий йому повірити.

Нараз темряву розірвав спалах блискавки, а через кілька секунд почулися перекати переландрійського грому — десь високо-високо, під самим небесним склепінням ніби зазвучали велетенські тамбурини — і пішов теплий дощ. Ренсом майже не звернув на нього уваги. Блискавиця освітила Нелюда — він сидів долі, неприродно випроставшись, — і Владарку, яка напівлежала, припіднявшись на лікті; дракон у неї в головах уже прокинувся, віддалік виднівся гайок, а ще далі аж до самого обрію здіймалися височенні хвилі. Ренсом замислився над тим, що побачив. Як може Владарка дивитися на це обличчя, на ці щелепи — вони рухалися так одноманітно, наче не говорили, а весь час щось жували, — і не відчувати, що створіння, яке сидить оце перед нею, уособлює зло? Було, втім, зрозуміло, що в принципі нічого дивного тут немає. Ясна річ, вона просто не могла знати, як виглядає людина зла і як — добра; безперечно, він і сам мав у її очах не найкращий вигляд. Йому кинулося у вічі, що на її обличчі, раптово вихопленому з темряви спалахом блискавки, панував тепер якийсь новий, не бачений досі вираз. На Нелюда вона не дивилася; годі було навіть здогадатися, чи вона його слухає. Вуста мала міцно стулені, а брови — ледь-ледь припідняті. Ніколи ще Владарка не здавалася Ренсомові такою подібною до земних жінок, хоч і на Землі таке обличчя не часто побачиш. «Хіба на сцені, — подумав він раптом і аж здригнувся — надто вже несподіваною виявилася ця думка. — Така собі трагічна королева». Звісно, це порівняння не робило йому честі й узагалі виглядало великим перебільшенням. Він ніби образив Владарку і тепер не міг собі цього пробачити. А проте… проте… вихоплена блискавкою картина закарбувалася у нього в пам’яті, і стерти її було годі. Без сумніву, просто прекрасна трагічна королева, головна героїня великої трагедії; роль, яку чудово зіграла талановита акторка, котра і в житті — дуже добра людина. За земними мірками такий вираз був гідний похвали і навіть пошани; та Ренсом пам’ятав і все те, що прочитав у неї на обличчі до того, — повну відсутність себелюбства, радісну святість, бездонний спокій, що пов’язувався у нього в уяві то з раннім дитинством, то з глибокою старістю, хоч молодість, яку просто випромінювало і її обличчя, і тіло, начебто й заперечувала і те, й інше. Все це він пам’ятав, а тому новий вираз на обличчі Владарки навіював йому жах. Зовсім трішечки, ледь помітно, але вона вже претендувала на велич, вже грала роль, і це здавалося йому страшенно вульгарним. Можливо, це був усього лишень мимовільний, до того ж, втілений суто в уяві відгук на те нове запропоноване їй заняття — видумувати, творити вимисел, — але, Господи Боже, краще б вона цього не робила! І вперше в голові у Ренсома з’явилася чітка думка: «Далі так тривати не може.»

— Я піду он туди, там можна сховатися від дощу під листям, — пролунав у темряві Владарчин голос.

Ренсом і не помітив, що вже добряче намок — у світі, де не носять одягу, це не так уже й важливо, — та, почувши, як піднялася Владарка, підвівся й собі, і пішов за нею, покладаючись тільки на слух. Нелюд зробив так само. Час від часу все навколо осяювала блискавка, і тоді з темряви виникала струнка постать Владарки, Нелюд, який шкандибав за нею, й далі зодягнений у Вестонову сорочку і шорти, що намокли та поприлипали до тіла; за ними перевальцем поспішав дракон. Так вони і йшли хисткою поверхнею острова, аж доки не натрапили на місце, де трава під ногами була суха, а високо вгорі барабанив по шорсткому листі дощ. Вони полягати, і Нелюд одразу ж заговорив:

— Якось була у нашому світі одна королева, що правила невеликою країною…

— Тихо! — перебила його Владарка. — Послухаймо краще дощ. — Але через хвилину запитала: — Чуєте? Що це? Я ніколи не чула такого голосу.

І справді, неподалік щось тихо гарчало.

— Не знаю, — мовив Вестонів голос.

— А я, здається, знаю, — озвався й Ренсом.

— Тихо! — знову цитьнула Владарка, і тієї ночі вони більше ні про що не говорили.

Так потягнулися дні і ночі, про які Ренсом згодом до кінця життя згадував із жахом. Виявилось, на жаль, що він таки мав рацію: сну його ворог не потребував. Добре, хоч Владарка час від часу засинала, та спала вона значно менше за Ренсома і хтозна, може й тепер не висипалася. Варто було йому задрімати — і, прокинувшись, він неодмінно заставав її за розмовою з Нелюдом. Ренсом смертельно втомився і, мабуть, всього цього не витримав би, якби Владарка доволі часто просто не відсилала їх обидвох геть. Втім, навіть