За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс
Нелюд одразу ж збагнув, де у Владарки слабка струна, і тут же заходився на ній грати. Слова «обов’язок» Владарка не знала, проте саме в ім’я обов’язку він спонукав її знову і знову думати про непослух і переконував, що відіслати його геть було б проявом легкодухості. Щодня на тисячу різних ладів він підсовував їй ідею «великого вчинку», «великої жертви», на яку здатні тільки справжні мученики. Поступово Нелюд узагалі перестав навіть згадувати про те, що варто спочатку зачекати на Владаря, а тоді вже прийняти остаточне рішення. Про таке «боягузтво» не варто було й думати, адже вся суть, вся велич учинку Владарки власне й полягатиме в тому, щоб здійснити його без відома Владаря, а тоді він, якщо захоче, зможе від нього й відректися, і відтак йому дістануться всі здобутки, а їй залишиться тільки ризик; а з ризиком, ясна річ, і вся велич, і піднесене страждання, і душевний біль, і первинність. До того ж, натякав спокусник, у тому, щоб питати Владаря, сенсу небагато, адже він однаково буде проти — такими вже створено чоловіків. Тож краще подарувати йому свободу насильно. Тільки тепер, коли все ще у неї в руках, можна і треба здійснити цей шляхетний подвиг, тепер або ніколи, — знай твердив він, пробуджуючи у Владарці страх, знайомий і багатьом жінкам на Землі: а раптом вона втратить велику можливість, прогавить чудову нагоду і взагалі марно проживе своє життя? «Так, наче я — дерево, на якому не ростуть плоди… а могли б рости», замислилася вона. Ренсом спробував переконати Владарку, що її плодами стануть діти, але Нелюд тут же запитав, чи може таке бути, щоб поділ людського роду на дві статі мав на меті лише функцію відтворення — адже розмноження можна було б забезпечити значно простішим чином, так, приміром, як у рослин. А наступної хвилини він уже пояснював, що на Землі чоловіки, схожі на Ренсома, себто відсталі самці, які завжди відвертаються від нового, незнаного блага, всякчас намагалися поставити жінок у таке становище, щоб ті тільки й займалися народженням і вихованням нащадків, а про те високе покликання, для якого їх, властиво, й створив Малелділ, і чути не бажали. Такі чоловіки, мовляв, уже накоїли чимало лиха, і тільки від неї залежить, щоб нічого подібного не сталося і на Переландрі. Тут Нелюд заходився вчити Владарку нових слів, як-от «творчість», «інтуїція» і «духовність», та це був його промах. Коли вона врешті-решт збагнула, що означає «творчий», то зовсім забула і про «великий учинок», і про «жертовну самотність», і довго-довго сміялася, а тоді сказала, що він ще молодший за Пістрявого, і відіслала їх обидвох геть.
Ренсомові це було тільки на руку, та вже наступного дня він не витримав, зірвався і втратив перевагу. Того дня Нелюд допався до Владарки ще настирливіше, ніж завжди, і знай розводився про шляхетність самопожертви та посвяти; вона ж зачаровано слухала його дедалі уважніше й буцім навіть прихильніше, аж доки Ренсом, утративши терпець, не підхопився на ноги і не вихлюпнув на неї цілий потік слів. Надто поспішно, змішуючи фрази давньосонячною мовою з англійськими, він намагався пояснити їй, у що насправді виливається така-от «самопожертва»: розповідав про жінок, які мало не вмирали від голоду, а проте не сідали до столу, доки не повертався додому господар, хоч і добре знали, що він цього терпіти не може; про матерів, які робили все можливе, щоб видати доньку заміж за нелюба; про Аґріппину і леді Макбет, врешті-решт. «Хіба ж ти не бачиш, — кричав вій, — що в усьому цьому немає й краплі здорового глузду?! Який сенс казати, що ти зробиш це заради Владаря, якщо ти добре знаєш, що йому це зовсім не сподобається? Хіба ж ти Малелділ, аби вирішувати, що для Владаря добре, а що — погано?» Втім, якщо Владарка щось і зрозуміла, то, мабуть, дуже небагато, а Ренсомів тон її, вочевидь, неабияк збентежив. Тож цього разу перевага була на боці Нелюда.
Проте через усі ці злети і падіння, раптові напади та відступи, атаки та контратаки щораз виразніше проступала загальна стратегія, яку намагався втілити у життя ворог. Поняття подвигу і жертви для Владарки й далі поєднувалася з любов’ю до Владаря, до своїх ще не народжених дітей та навіть до самого Малелділа. Думка про те, що Малелділ, можливо, потай прагне, щоб вона виявила непослух, власне й була тією шпариною, через яку спокуса могла проникнути у її розум. Та відтоді, як Нелюд почав розповідати їй свої трагічні історії, до цієї думки став долучатися ледь помітний наліт театральності, перший натяк на замилування собою, яке могло кінець кінцем спонукати її відіграти-таки найголовнішу роль у драмі свого світу. Було зрозуміло, що саме на це й покладає ворог свої головні сподівання. Доки цей натяк залишався всього лишень однією-єдиною краплиною в океані її почуттів, йому, вочевидь, годі було сягнути успіху. За таких обставин Владарка ледве чи зважилася б на відверту непокору волі Малелділа: жодна розумна істота не проміняла б справжнє щастя на щось настільки невиразне і розмите як Нелюдові теревені про духовність та вище призначення. Не проміняла б — доки спокуса себелюбства не візьме гору над усім іншим. Зернина егоїзму, майстерно прихована в ідеї благородного повстання, неодмінно мала пустити коріння і прорости; у Ренсома й справді складалося враження, що ця зернина випускає поки що ледь помітні, але вже видимі паростки, хоч на позір Владарка частенько просто сміялася зі слів ворога і давала йому відкоша. Все це було складно, дуже складно. Нелюд майже завжди говорив правду. Вочевидь, до Божого задуму входило і те, що ось це безтурботне створіння має стати дорослим, отримати змогу самостійно приймати рішення і до певної міри відокремитися і від Бога, і від чоловіка, щоби відтак поєднатися з ними ще глибшими і тіснішими узами.
