Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

— Ах-ха…

З жаху він підскочив. Другий Тимор-Алк, живий, одягнений у чорний комбінезон і з сумкою біля пояса, йшов уздовж води геть, залишаючи нерівну вервечку слідів.

Його гукнув знайомий голос. Різкі, схожі на крижані скалки слова; Айра з’явився з-за спини, пройшов уперед, на ходу озирнувся, кличучи за собою, щось прокричав, Крокодил розібрав тільки своє ім’я, злегка перекручене: «Анррррд…рій»…

— Любов-кров, — швидко промовив він уголос.

І почув риму Його рідна мова, земна російська, стала на місце, а мова Раа вислизнула, мов капелюх під поривом вітру.

Айра знову покликав його — і зупинився, побачивши вираз його обличчя. Про щось спитав занепокоєно.

— Я не розумію, — Крокодил артикулював напоказ, розводив руками, ілюстрував, торкаючись скронь, лоба, рота. — Не ро-зу-мі-ю тебе…

Айра здогадався, в чім річ. Стиснув губи. Жестом звелів: за мною. Не відставай.

Крокодил знову подивився на труп на березі. Той змінювався перед очима, розкладаючись під сонцем. Оголилися кістки…

Айра повернувся, міцно взяв Крокодила за лікоть і потягнув уперед. Крокодил приладнався до його ступи; Тимор-Алк ішов уперед, не озираючись, ніби його кликали і він не хотів запізнитись.

Он воно як. Хлопчисько вивів нас до якоря — до місця своєї скасованої смерті. Що там лишилося розкладатись, на березі? Минуле? Майбутнє? Не важливо; швидше йти за хлопчиком, для якого цей світ наполовину рідний. Він бачить мету. Він нас виведе.

Ноги грузли в піску. Крокодил упізнавав світ навколо — й не впізнавав. Це був острів, де вони з Тимор-Алком проходили Пробу, але затьмарений, зламаний, зі зміщеними в синє барвами, висохлий, як мумія.

«Еники-беники, їли вареники… падав сніг на поріг, кіт зліпив собі пиріг…» У голові роїлися, плуталися рядки та фрази, всі лунали, як слід, усі означали те, що й повинні були. Щастя? Чому ж він не тішиться?

Тимор-Алк збочив до лісу.

Крокодил наздогнав Айру й пішов поряд. Айра скоса глянув, кивнув, підбадьорюючи.

— Ти мене розумієш? — спитав Крокодил.

Айра насупився. На ходу торкнувся вуха й лоба, помотав головою.

Крокодил насилу згнітив страх: здається, й він, і Айра раптово виявилися німими й глухими. Саме тоді, коли дуже важливо розуміти один одного.

Він вичавив усмішку. Айра кивнув і вказав на Тимор-Алка; хлопчина йшов, поволі притишив ходу, не озираючись.

Стежка збочувала й петляла, в лісі стояла майже повна тиша. Мовчали птахи. Шелестів вітер у кронах. «Чому сталося це, всередині моєї голови, з мовою, — думав Крокодил. — Адже мову переставлено в Бюро… взято за це сплату — мої ресурси… Мій час… Невже мій договір із Бюро скасовано?

Чи річ в особливостях цього світу?

Чи моя мова — ідея, сильніша за свого носія?!»

Тимор-Алк ступав дедалі повільніше; Крокодил та Айра нарешті його наздогнали. Тимор-Алк на ходу повторював одну й ту саму фразу; повторював, повторював без упину, і це моторошно звучало.

Айра гукнув його.

Хлопчисько повернув голову. Це були страшні кілька секунд — Крокодил боявся побачити замість блідого зеленавого лиця хлопчини вищирений череп у клаптях зогнилої шкіри.

Тимор-Алк усміхнувся, ніби прочитавши в очах його страх, і повторив ту ж фразу. Смислу Крокодил не розумів.

Айра кивнув, і вони пішли далі. Крокодил то впізнавав, то не впізнавав місцевість навколо. За його розрахунками, вони мали давно дістатися місця, де на острові був табір, але ліс навкруги не змінювався, ніби хтось багато разів підставляв до стежки той самий скопійований фрагмент. Айру це, здається, непокоїло. Він кілька разів озирнувся, ніби оцінюючи, чи не заблукали вони й що робити, якщо все-таки заблукали.

Тимор-Алк бурмотів на ходу.

Айра щось різко сказав йому в спину.

Тимор-Алк ступив декілька кроків, смикнувся, як заводна іграшка, й став. Айра наздогнав його й розвернув до себе; обличчя хлопчини було обличчям сновиди — розм’якле й бездумне, очі зведені під лоб.

Крокодил здригнувся.

Айра про щось м’яко спитав; Тимор-Алк кивнув, згодний, знову повторив свою фразу, вивернувся з рук Айри й указав уперед; придивившись, Крокодил розгледів здалеку, на галявині, самотню людську фігуру.

Тимор-Алк щось уривчасто крикнув і побіг уперед. За ним кинувся Айра, й слідом, спотикаючись, Крокодил; людина на галявині чекала на них, привітно всміхаючись краєчками губів. Була вона бронзовошкіра, в світлих коротких штанах і розхристаній безрукавці, юна, з відкритим вилицюватим обличчям, дуже, дуже знайома…

Крокодил упізнав у цій людині Тимор-Алка й загальмував, мало не влетівши в обплетений ліанами стовбур. Тимор-Алк уповільнив ходу; перед парубком на лужку стояв його батько. Він був оригінальним зображенням, Тимор-Алк — проекцією, а за Творця, або Світло, правила любов…

Поки Крокодил перетравлював цю сентиментально-романтичну думку, чи думка перетравлювала Крокодила, — бронзо-вошкірий ступив уперед і простягнув руки. Айра поточився, зате Тимор-Алк зробив кілька маленьких кроків уперед — і торкнувся руки батька простягнутою тонкою тремтливою долонею.

Руки бронзової людини подовжилися й оповили Тимор-Алка. І це були вже не руки — смужки червоного м’яса, оголені м’язи, вени, судини; те, що секунду тому було хлопчиною, перетворилося на червоний мішок. Те, що було галявиною, стало об’ємною ілюстрацією з анатомічного атласу — велетенською внутрішньою порожниною, вагітною маткою. Бронзовошкірий зник: там, де він стояв секунду тому, тепер здувалася плоть і ритмічно скорочувалися судини.

Крокодил похлинувся криком. Владно гаркнув Айра; Крокодил зумів зрозуміти, що крик адресований йому і, найпевніше, це наказ стояти на місці.

І він лишився стояти, хоча підгинались коліна.

Вдивляючись у напівпрозорий червоний мішок, Крокодил міг розгледіти людину, що висіла вниз головою в позі ембріона. «Тимор-Алкова мати відмовлялася народжувати, — пригадав Крокодил. — Перші свої два роки — коли немовлята бавляться брязкальцями, белькочуть, усміхаються й навіть бігають, Тимор-Алк провів зв’язаний, униз головою, в мішку. Світ іззовні приходив до нього звуками, голосами, поштовхами серця, та ще мати все