Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

Так ось він, жах Тимор-Алка».

Те, що він бачив тоді в колі, під час випробування, прийнявши галюциноген. Те, що бачив, за його словами, й Айра; ось куди весь цей час ішов хлопчина, ось куди його спрямовував хвалений компас напівкровки. «І це зможе привести нас до Творця?!»

Айра озирнувся, шукаючи очима Крокодила. Говорити він не міг — точніше, міг, але Крокодил не зрозумів би слів. Тому Айра дивився.

— Я нікуди не піду, — пообіцяв йому Крокодил.

Дивно як, але Айра зрозумів.

Опустивши руки вздовж тіла, розслаблено, як у літепло, він ступив уперед — у червоне місиво навколо Тимор-Алка.

Він був дирижаблем, величезним небесним тілом зі щільною оболонкою, зсередини розписаною візерунками.

А ззовні він був у вогні. Вогонь пожирав обшивку, і вона тоншала, і давно би прорвалася, якби візерунки не змінювались, не складалися химерно й від цих щосекундних змін не ставали б міцнішими.

Та ззовні вирував вогонь і пожирав обшивку. Візерунки ще давали раду, але все гарячковішими були зміни, дедалі простішими переплетення, губилися фрагменти, наспіх замінялись іншими, і обшивка готова була прорватися, а ззовні бурхав вогонь…

Потім усе зникло. Стояли, зімкнувшись, чорні гілки над головою; мертві гілки, без листя й навіть без кори. Зів’яла трава — сіно з корінням. Трава й дерева віддали життя, щоб, лежачи на спині, він міг бачити сіре небо.

— Андрій?

Слабкий голос; Крокодил повернув голову, світ качнувся. Поряд сидів Айра. Біле й довге, як мотузки, волосся лежало на його плечах, колінах, на мертвій траві.

— Я можеш живу існувати, — прошепотів Крокодил і тільки тоді злякався.

«Мова. О Господи!» Знову зникли з пам’яті російські слова, але й мова Раа здавалася пазлом, складеним поквапом, без багатьох деталей. І неможливо було думати цією перекрученою мовою.

— Говоріння, — прошепотів Крокодил. — Айро, говоріння словом. Погано. Нема.

Айра взяв його за руку:

— Моя помилка. Мігрант. Мова. Я не знав.

— Тимор-Алк? Місце? Життя?

Крокодил насилу підвівся. Хлопчисько лежав поряд, усе ще згорнувшись в ембріональній позі.

Айра похитав головою:

— Жити. Помилка маршруту. Моя помилка.

Крокодил розумів смисл його слів, хоча мова Айри здавалася машинним перекладом з іноземної.

— Ти не було доступ інформація, — сказав він, намагаючись підбадьорити.

Айра ближче привалився спиною до дерева. Згори посипалося в’яле листя; Айра стиснув Крокодилову руку, і той знов побачив себе порожнім ізсередини. Тепер у нього заливали енергію замість того, щоби викачувати.

— Я можеш, — сказав Крокодил. — Стояти рухаєшся. Іти.

Айра кивнув. Витягнув із піхов на боці короткий ніж; умить обчухрав волосся, лишив валятися на в’ялій траві купу довгих білих пасом. Короткі обрізки, що тепер обрамляли його лице, не змінювали кольору. Залишалися сивими.

Айра підвівся, проти звичаю допомагаючи собі руками. Підняв Тимор-Алка. Хлопчисько повільно зм’якнув, тіло його розігнулося, руки та ноги безвільно повисли.

— Ходімо, — сказав Айра. — Я бачу. Я веду.

І вони пішли.

Дуже скоро Крокодилові стало цілком зрозуміло, що рада стратегічного балансу Раа мала рацію, а Консул Махайрод — ні. Звичайно ради, в яких засідають закостенілі обережні старигані, судять неправильно й вирішують помилково, а яскраві одинаки, здатні приймати рішення, останньої миті рятують усіх. Не так повернулося цього разу; Рада Раа складалася з багатьох різних людей, серед них були молоді й старі, розумні й не дуже, але не було безвідповідальних.

Та Консул Махайрод вирішив за всіх — і програв. Світ, де вони опинилися, не був схильний давати відповіді. Хлопчик-напівкровка, на якому був заснований Махайродів задум, привів не до рішення проблеми, а до джерела своїх жахів. І тепер вони йшли й ішли, залишаючись на місці, йшли, пробираючись крізь хисткі простори, де жодна деталь не виявлялася цілком. «Ліс? Чи тінь заливного дощу? Світло? Чи піщинка, що муляє око? Ми все ще йдемо — чи безвільно валяємося всередині стабілізатора, в залізній печері, де палає вогонь і стіни розписані незрозумілими знаками?»

Тимор-Алк не приходив до тями, і це непокоїло Айру. Крокодил кілька разів пропонував понести хлопчину: Айрі, при всій його силі, було тяжко, але Айра заперечно хитав головою. Метлялося біле, нерівно обрізане волосся.

І ось, коли Крокодил сам готовий був попросити перепочинку, раптом щось ляснуло згори, ніби репнула повітряна куля. Стовп світла з’явився попереду й ліворуч. Й одразу ж збоку й праворуч; протримавшись трішки, обидва стовпи потьмяніли та зникли. Айра наддав ходи, і Крокодил за ним; то там, то тут раптом відкривались яскраво освітлені пройми. Сяяння било з неба, ніби там проглядало в круглі діри нелюдське сонце — нестерпно яскраве, веселе і страхітливе, величне та смертоносне.

Промінь світла раптом вихопив посеред хисткого світу один-єдиний визначений, твердий предмет. Це була стара цегляна стіна з нанесеним із балончика написом: «Не бійся». Крокодил так і не зрозумів, якою мовою це написано, і вже, звичайно, не міг уявити, хто й коли залишив тут ці слова, і до кого звертався, і чи пересторога це — чи напучення… Він зупинився було, але цієї миті промінь, широчезний, як на стадіоні, впав прямо перед ним на стежку.

У промені світла двигтіли земля та повітря. Розчахнувши пелюстки, стояли яскраво-червоні й жовті квіти, над ними кружляли комахи — і планети, крихітні планети з природними супутниками, повільно рухались по орбітах навколо суцвіть.

Крокодил упав на коліна. Його оповили пахощі; задихаючись від щастя, вірячи, що мета близька, він побачив дівчину, яка виходила з-за стіни їм назустріч. Спершу йому здалося, що це суто земна дівчина в джинсах і футболці, худорлява й бліда, яку він ніколи раніше не бачив…

У другу секунду він зрозумів, що помилився. Не було дівчини в джинсах, а якщо