Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

Потім відчув, що задихається, й вийшов. Від своєї станції метро дійшов до центру, перетнув його малолюдними, залитими світлом вулицями, минув промзону й знову заглибився в спальні райони. Його сахалися — запізнілі жебраки, менти, п’яниці, повії, таксисти, звичайнісінькі випадкові перехожі, що боязко пробиралися крізь ніч. Крокодил ішов, джинси його промокли до колін, чоботи хлюпали щокроку. Зустрічні тонули в застарілому цинізмі, їхні життєві цінності стовбурчилися зашкарублими кулеметними стрічками. Крокодил ішов, і, побачивши гротескові, липкі, заплямовані страхом фігури, нажахано заплющував очі.

Він телефонував Свєтці, її телефон то відгукувався короткими гудками, то зовсім не відповідав. Він зателефонував додому й прослухав автовідповідач, але там було порожньо.

Потім сів акумулятор у мобільнику.

Удосвіта вулиці заново ожили, нові люди потяглися під небо — хто з собакою, хто з торбинкою, хто з портфелем під пахвою. Крокодилові стало легше дихати: вранці на людях лежала надія, мов пилок у світлі. Він бачив віру під нашаруваннями помилок. Він бачив справжню любов, щиру вдячність, тисячі різних уподобань. Стоячи біля порожнього будинку, призначеного на знесення, він дивився на старий вазон, забутий на балконі, й засохлу рослину у вазоні; і балкон, і два вікна над ним берегли сліди тривкого щастя.

А потім зійшло сонце, і люди збадьорилися ще більше. Крокодил стояв на розі, тримаючись за залізний стовп зі знаком «Пішохідний перехід». Крокодил дивився на людей, часто кліпаючи; У світлі нової надії можна було розрізнити контури людського образу — ескізу, проекту, первинної ідеї. Роки життя серед матерії обтяжили ідею численними нашаруваннями, але в світлі надії її можна було розгледіти, і люди ступали навколо Крокодила ніби в кришталевих обладунках, у срібних екзоскелетах.

«Я з’їду з глузду, — думав Крокодил. — Або вже з їхав.

Як мені хочеться подивитись на себе, — думав Крокодил. — Та я зажмурюся, якщо піднесуть дзеркало».

* * *

Він повернувся додому надвечір. Молода сусідка, зустрівши його біля ліфта, сахнулася; Крокодил відсахнувся теж. Сусідка була завинута в непробивний егоїзм, наче в костюм хімзахисту.

Він увійшов на кухню, не знімаючи мокрого взуття, і ввімкнув телевізор на холодильнику. З глибини екрана глянув, усміхаючись, випещений чоловік, обплетений брехнею, як желейною ліаною. Крокодил вимкнув екран і впустив пульт.

Розкотилися по ламінату круглі батарейки.

Він знову набрав Свєтчин номер.

— Алло? — сказав далекий голос зі злими вередливими нотками.

— Свєто! — він не повірив своєму щастю. — Це Андрій. Що в тебе? Що сталося з малим?

— Строганов? — трубка чхнула. — Ти звідки?

— З дому…

— Придурок, у мене стільки бабок зжере за вхідний!

— Що у вас сталося? Як Андрійко, він здоровий?

— Заметушився, татко, — голос жінки скригнув. — То місяцями не телефонуєш, то раптом прокинувся… Я до тебе додзвонитися не могла! Весь час зайнято!

— Що сталося?!

— Уже нічого!

І Свєтка перервала розмову.

Він перетелефонував тремтливими руками:

— Свєто, що…

— Та не телефонуй мені більше! Загубили малого в аеропорту, Вітька мені тут наговорив бридні всякої, що це, типу, викрадення, а малий знайшов безкоштовну приставкову гру й завис… Різками його треба! І не телефонуй мені більше, мейл є, пиши, якщо припече…

І зв’язок увірвався.

Крокодил посидів, згорбившись, дивлячись на мокрі чоботи.

Розвилка. Вилочка. У колишньому варіанті майбутнього він і не думав нікому телефонувати вночі — і Свєтка сама йому додзвонилась, в істериці. А що він міг зробити, якщо син зник в аеропорту де-небудь у Лондоні, в Мюнхені… в якому хоч місті?!

У колишньому варіанті майбутнього він, певно, мучився всю ніч, Пив коньяк і заїдав аналгетиками. Потім додзвонився до Свєтки, і та, чхаючи й сердячись, повідомила б, що хлопчину вже дві години як знайшли.

У новому варіанті майбутнього події чомусь зрушилися на кілька годин. Чомусь Свєтка зателефонувала пізніше, а ще він набирав номер, як робот, усю ніч — Свєтка не змогла пробитися до нього на мобільний. Вилка…

«Звідки? Чому?

Ну й дурень цей її новий… Вітька. «Викрадення», авжеж. В аеропорту. Придурок…»

Чоботи стояли на підлозі в двох овальних калюжах. Крокодил поворушив пальцями ніг; ступні змерзли й майже втратили чутливість. На м’якій травці Раа він відвик од холоду…

Та ніякої Раа не було. Це майбутнє, яке не здійснилося. Ще одна вилка, більша.

Він насилу розв’язав зашкарублі шнурки. Стягнув чоботи й кинув посеред кухні. Стягнув мокрі шкарпетки. Пройшов до ванної, ввімкнув світло, перегоріла лампочка; в дзеркалі було видно лише темні обриси.

От і все. Він готовий був бігти світ за очі, боротися, добиватися, ризикувати, доводити, рятувати; «заметушився, татку». От і все; на Землі він не потрібен жодній істоті. Welcome back.

І вже за кілька місяців, а може, днів він дізнається, чому захотів мігрувати. Одержить інформацію, що її так і не зміг видоїти з Бюро. А — катастрофа, б — хвороба, в — щось третє…

— Ми тут, бо маємо право, — жовчно сказав він собі. — Ми тут, бо маємо право, які ми, таке й право…

Здалеку в такт стугону крові у вухах прийшов спершу ритм, а потім мотив: «Це наше право. Ми тут, бо маємо право. Жінки народжують дітей — так має бути. Учитель ростить паросток — це справедливо. Ми тут — і це правильно».

Людина — пан сама собі. Людина не дозволяє ошукувати себе. Людина бачить те, що є, а не те, що кортить.

— Людина не дозволяє ошукувати себе, — сказав Крокодил голосніше. — Людина панує над світом… Вона бере відповідальність…

Він похитнувся й ухопився за край раковини, щоби не впасти.

…Та ж це лежить на поверхні. Що ж ти, Андрію Строганов! Ще коли Айра вводив тебе в курс справи напередодні походу, ти повинен був розтулити рота й сказати: «Таж ясно, як божий день!»

Світ Раа був створений досконалим. І водночас життєздатним. Він має розвиватися