Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

Тимор-Алк пройшов коридором уперед, зазирнув за ріг:

— Ого, тут просто готель!..

Крокодил підтягнувся до нього. У сталевому відділі, схожому на велику в’язничну камеру, стояло декілька двоповерхових ліжок. Виймані шланги на стінах мали маркування: харчові маси, вітамінні напої кількох Гатунків. За розсувною ширмою вгадувався відхідник, поєднаний із душем. Підкреслена функціональність предметів, покладених в основу побуту, ніби покликана була заявити: тут вам забезпечено життєдіяльність. Але не життя.

Крокодил заново усвідомив красу Раа. Простоту й природність усіх цих струмків і фонтанів, лісів і скверів, трави й халабуд. Йому захотілося швидше піти з тісного металевого приміщення.

— Я зараз, — пробурмотів Тимор-Алк.

Крокодил залишив парубка у відділі й повернувся до Айри, який і далі сидів, простягнувши ноги, на залізній лавці. Його губи ворушились; придивившися, Крокодил упізнав безгучні слова. «Справедливо, — говорили губи Айри. — Ми тут, бо маємо право».

Крокодил, завагавшись, опустився поруч. Залізне сідало вп’ялося в зад, залізна спинка — у хребет.

— Передбачали, що тут можуть цілодобово працювати інженери-ремонтники, — повідомив Айра.

— Тут неприємно, — сказав Крокодил. — Якось моторошно.

— Ми під боком у стабілізатора, — Айра стукнув кулаком об стінку за своєю спиною. — Психологічний ефект. Власне, тому Цілодобове чергування скасоване. Та в ньому й немає потреби…

Крокодил прислухався й зрозумів, що давно відвик від ватяної, порожньої тиші, в якій ні води, ні цвіркунів.

— Що він там? — Айра кивнув у бік житлового блока.

— По-моєму, йому в животі закрутило від нервів, — сказав Крокодил.

— Почекаємо.

Айра приплющив очі. Його рука, лежачи на коліні, стискалась і розтискалася, ніби розминаючи еспандер. Крокодил кілька хвилин дивився на цю пульсуючу долоню, перш ніж зрозумів, чому так страшно: раніше Айра ніколи не виказував своє хвилювання жестами.

— Що тебе бентежить? — Айра не дивився на нього.

— Ти нервуєшся.

Айра зітхнув, ніби бажаючи втягнути в себе все повітря довкола:

— Ще не пізно повернутися.

— Ти серйозно?

— Так… чи ні, — Айра криво всміхнувся. — Знаєш, насправді без моєї допомоги ти ніколи не пройшов би Пробу.

— А як обурювався, коли тебе запідозрили в необ’єктивності, — пробурмотів Крокодил.

— Тому що я не був необ’єктивним. По суті, я мав рацію.

— Я бачу, як ти мною маніпулюєш, — сказав Крокодил.

— Ні, — сухо озвався Айра. — Якби я маніпулював, ти б не завважив.

— Ти серйозна людина, Консуле.

— Ти теж, мігранте.

— Я всього-на-всього лише обиватель.

— Не думаю, — Айра подивився на свою руку, яка все стискалась і розтискалася. — Скажи, тебе люблять жінки?

— Мене?! Ну, так… деякі люблять. Любили.

— Твоя дружина?

— Вона? Ні. Може, кілька днів у житті вона мене любила. Чи кілька годин.

— А ти її?

— Ну… а чому ти питаєш?

— Так, просто, — Айра осміхнувся. — Я боюсь. А так у житті нічого не боявся, Андрію.

— Але ж не смерті? — помовчавши, припустив Крокодил.

— Я боюся помилитись.

— Раніше ти ніколи не помилявся.

— Помилявся. Просто мало хто знає.

Вони замовкли.

— Можна мені спитати? — почав Крокодил.

— Так.

— Як у вас… що у вас сталося з Альбою? З дочкою Шани?

— Помилка, — Айра звів кутики губів. — Ми разом виросли і чомусь дуже… зблизилися в дитинстві. Як близнюки. Читали думки одне одного. Так буває.

— Я знаю.

— І було ясно без віщувань, що ми так і будемо разом. Дорослими теж.

— Зрозуміло.

— Та я завжди дуже серйозно ставився до Проби. Я уявляв, як це буде, готувався, тренувався…

— Як усі.

— Гадаю, більше за всіх… Якось у віці вона мені сказала: «Для тебе твій індекс соціальної відповідальності важливіший за живих людей». Мала на увазі передусім себе… Це вже потім, після Проби.

— А вона не пройшла?

— Чому? Вона пройшла Пробу шістнадцяти років. Я на той час уже працював… в оперативній групі стратегічного спокою Раа.

— І вона приревнувала тебе до всієї планети?

Айра знизав плечима:

— Вона розуміла, що образа — почуття нікчемне, а ревнувати не личить повноправній громадянці Раа. Та нічого не могла з собою вдіяти і розщепила реальність. Вона багато чого в мене навчилася.

— Цього можна навчитись?

— Ти, наприклад, навчився регенерувати за кілька хвилин.

— Ага, — Крокодил посовався на залізному сидінні. — Вона вигадала собі парубка, що ніколи її не покине заради якоїсь там служби?

— Ні. Вона заново сотворила світ. Тільки маленький, для себе. Її задумом були — любов і свобода.

— Зажди! — Крокодил скинув долоню. — Таж Творець Раа, його задум… теж… десь так?

Айра похитав головою:

— Поквап хлопчину, нам треба йти.

— Що мені, зі стільчака його знімати?! Ми не договорили!

Айра зітхнув:

— Про що тут говорити? З її прекрасним світом стався колапс: любов вступила в конфлікт зі свободою, а свобода — з матерією у вигляді заплідненої яйцеклітини. Процес не можна було повернути назад. Альба відмовилася мріяти, відмовилася народжувати, потім відмовилася жити. Хлопчиська витягли з її тіла… потім.

Ледь чутно потріскували вентиляційні труби. Минула ціла хвилина, перш ніж у кінці коридору з’явився, непевно ступаючи, Тимор-Алк.

— Ідемо? — спитав Айра і не зрушив з місця.

— Тоді ходімо, — Крокодил підвівся.

— Ходімо, — Айра таки не ворушився. — Я не певен, що правильно розрахував. Що можна щось змінити. Що це взагалі людині до снаги.

— Ходімо, — Крокодил простягнув йому руку.

Айра подивився на нього знизу вгору:

— Спасибі.

Крокодил