Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

— Я не маю вибору, — жорстко сказав Айра. — До речі, ти маєш право відмовитися. Ви обидва.

Тимор-Алк втягнув голову в плечі. Крокодил хмикнув.

— Нам потрібен канал зв’язку з Творцем, — помовчавши, іншим тоном сказав Айра. — Через людину, предмет або явище. У нас є компас — Тимор-Алк, який наполовину Тінь; наше з тобою завдання, Андрію, — іти за ним і забезпечувати йому безпеку.

— А якщо в мене не вийде? — спитав хлопчина й ураз пошкодував, що сказав це.

— І таке може бути, — Айра не виявив невдоволення. — Якщо в Тимор-Алка, попри мої надії, не вийде — тоді поведемо ми з моєю інтуїцією. Якщо не вийде в нас, — він помовчав, — Андрію, вибач, я не певен, що ти зможеш когось вести на «тому світі»… Та тобі доведеться.

— Зрозумів, — сказав Крокодил.

Крізь гофрований рукав, де сухе повітря дерло горло, перейшли до посадкового шлюзу.

Маленька капсула була розрахована на ремонтника з обладнанням. Троє могли поміститися в ній насилу, і то без вигоди; Крокодилові згадався вузький човен, що віз підлітків на острів. Там був простір, хоч від незручної пози боліла спина, і вітер їв очі. Тут Крокодилові здалося, що його склали вдвоє й запхали до труби.

— Можуть бути проблеми з киснем, — сказав Айра. — Ті з нас, хто вміє ощадити повітря, хай за це й візьмуться.

Тимор-Алк кивнув і приплющив очі.

Крокодил роззявив був рота, але Айра підвів руку:

— Не говоримо.

І Крокодил замовкнув.

Він сидів, скоцюрблений, притиснувшись боком до худющого Тимор-Алка, навпроти безмовного, незворушного Айри й не міг не думати про Шану. Проводжаючи внука, жінка скупо кивнула й махнула рукою.

Тимор-Алк теж думав про Шану. Крокодил бачив це не в очах — очі хлопчина заплющив, — а в складках, у кутиках губів. Взагалі підліткам не властиві такі складки.

Тільки Айра не думав про Шану ні секунди. І жодної миті — про майбутнє Раа. Айра взагалі не думав — як не думає ядерний реактор. Його обличчя цілковито розслабилося, повіки наполовину опустились, і під ними пробігали тіні процесів, не властивих людському розуму; Крокодилові стало моторошно на нього дивитись. Він зажмурився й знову пригадав дорогу на острів, на Пробу. Тоді він був готовий наполягати, битися й перемагати. Тоді було завзяття. І кураж. Тепер — нічого, взагалі нічого, крім страху перед тим, що буде в найближчі кілька годин.

Тимор-Алк жестом запропонував йому напитися. Крокодил узяв загубник і зробив кілька ковтків. Вода була солонуватою.

Він подякував хлопчині кивком. Потім, не витримавши, вказав поглядом на Айру; Тимор-Алк кивнув, ніби кажучи: все добре. Та Крокодил зауважив: зеленоволосому теж моторошно.

— Проблеми? — спитав Айра, не змінюючи виразу обличчя, ледве ворушачи губами.

Тимор-Алк швидко похитав головою.

— Ще кілька хвилин. Чекайте шлюзування.

У тісній капсулі майже не залишилося придатного для дихання повітря. «Страх спалює кисень», — подумав Крокодил.

Ззовні щось ледве чутно скригнуло. Капсула здригнулась. Айра підніс руку, торкнувся сенсора, і Крокодил тіпнувся від раптового шипіння; обличчя торкнувся протяг, і враз стало легше дихати.

— Нормально? — спитав Айра.

Тимор-Алк кивнув.

— Зараз вийдемо. Пити, їсти, туалет — тут є санітарний блок, коли що.

Тимор-Алк знову кивнув, як іграшковий. Крокодил не ворухнувся.

— Андрію, все гаразд?

— Так.

— Чудово. Виходимо.

Опинившись у новому гофрованому коридорі-шланзі, Крокодил найперше солодко потягнувся. Він майже сягав маківкою стелі, а Тимор-Алк і зовсім не міг випростатися — але порівняно з капсулою тут було просторо, й можна було дихати.

Дверцята капсули автоматично зачинились. Айра, впевнено рухаючись у темряві, пішов уперед коридором, за ним, пригнувши голову, ступав Тимор-Алк, а Крокодил прилаштувався за ними слідом, сподіваючись, що там, де пройшли ці двоє, під ногами не буде ям і перепон.

— Допоможи Андрієві, — сказав Айра десь далеко попереду, і його голос розлетівся по химерно вигнутому простору. — Він же нічого не бачить.

Крокодил почув попереду дихання Тимор-Алка.

— Не треба, — сказав він. — Я за тобою, нормально.

Тимор-Алк нічого не сказав, але залишився десь поблизу; коли-не-коли він мовби випадково зачіпав рукою металеву стіну, кашляв, гучно тупав, даючи Крокодилові знати про зміну маршруту. Враз пригадалося випробування в печері — підлітки шукали жетони в цілковитій темряві, Крокодил тягнувся за ними, і хтось мовчазний і делікатний допомагав йому, не розтуляючи вуст…

— То чому все-таки ти мені допоміг тоді, в печері? Шкода стало?

Тимор-Алк хмикнув:

— Ні. Просто так.

— Не було команди балакати, — пролунав із темряви голос Айри. — Зараз прийдемо. Не відволікайтесь.

Минуло хвилин десять, перш ніж хід, звинутий широчезною спіраллю, вперся в задраєні двері. Під руками Айри двері відчинились; Крокодил здивувався, скільки на них замків, присосок і охоронних пристроїв. За дверима було світло — стіни фосфоресціювали ледь-ледь, але Крокодилові, звиклому до темряви, цього вистачало.

Уперлись у наступні двері. Айра торкнувся сенсора рукою, і двері розійшлися, як і перші, без єдиної загайки. Цмокнули присоски, ввібралися металеві стрижні; Айра повів супутників далі, двері зрослися за їхніми спинами, і Крокодил відчув холодок у животі.

За третіми дверима виявився широкий коридор із залізною лавою вздовж сизої стіни. Айра спинився:

— Тут можемо зробити короткий привал… власне, ми повинні його зробити, за технікою безпеки. Пошукайте: десь тут мають бути туалети, вода, їжа.

Він опустився на лаву й простягнув ноги; Крокодил озирнувся. Він устиг звикнути до трави, повсюдної зелені, до гладеньких і теплих дерев’яних поверхонь на Раа. Тут було прохолодно, сухо й цілком тихо. Шум води, який майже завжди супроводжував людину на Раа, означав би тут аварію трубопроводу,