За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

Вестон кинув на нього якийсь дивний погляд, а тоді несподівано вклав револьвер до кобури і сказав:

— Ренсоме, ви страшенно несправедливі до мене.

На кілька секунд між ними запала тиша. З відкритого моря до бухти тепер один за одним вкочувалися довгі вали, увінчані шапками білої піни, — ніби десь на Землі.

— Гаразд, — знову заговорив Вестон, — дозвольте мені розпочати з зізнання. Можете скористатися ним, як вам заманеться, — я від своїх слів не відмовлюся. Отже, я цілком свідомо заявляю, що там, на Малакандрі, я послуговувався хибними, навіть вельми хибними уявленнями про зв’язки, що мають існувати між різними планетами.

Частково через раптове полегшення — все-таки відчувати на собі погляд револьверного дула не дуже приємно, — частково через те, що видатний учений надто вже старався виставити напоказ свою великодушність, Ренсома тієї миті ледь не розібрав сміх. Одначе він стримався: йому спало на думку, що Вестон, мабуть, оце вперше в житті визнавав свою помилку, а навіть такий нещирий проблиск смирення — хоч воно й складалося на дев’яносто дев’ять відсотків із зарозумілості й пихи — відкидати не можна; в усякому разі, він зараз не в тому становищі.

— Що ж, дуже шляхетно, — тільки й сказав Ренсом, а тоді додав: — І що ви маєте на увазі?

— Зараз поясню, — відповів професор. — Спочатку треба повиносити на берег речі.

Вони вдвох витягнули Вестонового човна на гальку подалі від хвиль і попереносили примус, намет, бляшанки з консервами та всіляку іншу поклажу сотні на дві ярдів углиб суші. Ренсом хоч і знав, що все це тут зовсім ні до чого, не заперечував, і десь за чверть години біля потічка на порослій мохом галявинці під вкритими сріблястим листям синіми деревами постав справжній табір. Чоловіки посідали долі, і Ренсом став слухати — спершу зацікавлено, далі здивовано, а потім і недовірливо. Вестон прокашлявся, випнув уперед груди і заходився промовляти так, наче читав лекцію з університетської кафедри, а Ренсом ніяк не міг позбутися думки, що все це — суще безглуздя. Двоє людей, опинившись в чужому, незнаному світі, потрапили у неймовірні, дивовижні обставини; один ризикує втратити свій космічний корабель, другий допіру дивився просто у вічі смерті. І от, щойно зустрівшись, вони тут-таки затіяли між собою філософський диспут, так, немовби знаходилися у професорській кімнаті де-небудь у Кембриджі, — чи ж не божевілля? Та Вестону явно хотілося саме цього. Складалося враження, наче він зовсім не переймається долею свого корабля; не схоже було, щоб його цікавило, як опинився і чого шукає на Венері Ренсом. Не міг же він подолати понад тридцять мільйонів миль у відкритому космосі тільки для того, щоб… поговорити? Професор усе не змовкав, і Ренсом дедалі більше переконувався, що перед ним — божевільний. Наче актор, не здатний думати ні про що інше, крім своєї слави, наче закоханий, який не бачить нікого, крім своєї коханої, Вестон міг говорити тільки про свою ідею — нудно, велемовно і нестримно.

— Трагедія всього мого життя, — просторікував він, — та й, зрештою, всього сучасного інтелектуального світу полягає у тому, що наука в наш час вузька, надміру спеціалізована, тоді як знань накопичується дедалі більше і вони стають щораз складнішими. Я надто рано захопився фізикою і не звертав належної уваги на біологію, аж доки мені не виповнилося п’ятдесят. Задля справедливості мушу зазначити, що самі по собі фальшиві гуманістичні ідеали мене ніколи не притягували. Я завжди прагнув отримувати від знань якусь користь. Спершу я, звісно, шукав користі для себе — добивався стипендій, високої платні, словом, суспільного становища, без якого людина нічого не варта. Здобувши все це, я почав дивитися на речі ширше; мені стало цікаво, яку користь я можу принести людському родові!

На якусь мить Вестон змовк, і Ренсом кивнув, даючи зрозуміти, що уважно слухає.

— Користь для людства, — повів далі професор, — залежить у кінцевому підсумку від можливості здійснювати міжпланетні, ба навіть міжзоряні мандрівки. З цим завданням я впорався, і відтак ключ до майбутньої долі людства опинився у мене в руках. Немає потреби пригадувати — це було б прикро для нас обох, — як цього ключа забрав у мене на Малакандрі представник ворожої людству раси розумних істот, про існування якої я, щиро кажучи, не мав жодного уявлення…

— Ніякі вони нам не вороги, — перебив його Ренсом. — Втім, продовжуйте.

— Труднощі польоту із Малакандри назад до Землі серйозно підірвали моє здоров’я…

— Моє також, — докинув Ренсом.

Вестона це зауваження захопило зненацька, і він затнувся, проте тут-таки заговорив знову:

— Доки я одужував та набирався сил, у мене було чимало часу для роздумів, а саме цього я не міг собі дозволити вже багато років. Особливо мою увагу привернули аргументи, які ви навели, стверджуючи, що мешканців Малакандри не слід винищувати, хоч це, як на мене, було необхідною передумовою заселення планети представниками нашої раси. До того часу традиційна чи, так би мовити, гуманістична форма, у якій ви висловили зазначені заперечення, приховувала від мене їхню справжню силу та істинне значення. Тільки тепер я зрозумів ваші аргументи, а заодно й побачив, що моя виняткова відданість благу людства насправді ґрунтувалася на неусвідомленому дуалізмі.

— Що ви маєте на увазі?

— Зараз поясню. Отже, протягом цілого свого життя я, всупереч науковим принципам, розділяв людину і природу, протиставляв їх одне одному. Я вважав, що борюся за людину, а відтак — проти неживої природи. Під час хвороби мене зацікавила біологія, зокрема те, що можна назвати біологічною філософією. Доти я, як фізик, виносив життя за межі сфери своїх наукових інтересів. Раніше мене абсолютно не цікавили суперечки між тими вченими, які різко розділяли органічне та неорганічне, і тими, хто стверджував, що життя споконвіку властиве будь-якій матерії. Тепер же це питання мене зацікавило. Я майже відразу збагнув, що розвиткові космосу не властиві розриви, він безперервний. Відтак я став переконаним прихильником еволюційної теорії. Все єдине. Все — розумна матерія, відвіку пройнята рухом до неусвідомленої мети.

Вестон зробив паузу. Ренсомові вже й раніше не раз доводилося вислуховувати подібні речі, і йому було цікаво, куди ж, властиво, хилить його співрозмовник. Професор заговорив знову, намагаючись надати своєму тонові ще більшої врочистості:

— Величне видовище цього сліпого руху до мети, цієї безсловесної сили, яка, зливаючись у безконечну єдність найрізноманітніших досягнень,