Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу
– Ось куди мені треба було піти відразу після війни – до медичного інституту, – сказав я. – А не тинятися без діла. Як ви гадаєте, з мене вийшов би добрий лікар?
– А чом би й ні? – відповів він.
Спершу цар Дафу поставився до мого запізнілого бажання досить стримано. Та коли я переконав його в своїй щирості, він сказав, що в мене не такі вже й погані перспективи. Нехай я навчатимусь та практикуватиму в тому віці, коли інші чоловіки вже йдуть на пенсію, але ідеться ж, зрештою, не про інших чоловіків, а про мене, Юджіна– Герберта Гендерсона. Адже я переніс Мумму. Забувати про це не слід. Звичайно, на мене може впасти дзвіниця й розчавити мене на смерть, але якщо не зважити на такі непередбачені випадковості, то зі своїм здоров’ям я напевне доживу років до дев’яноста. Отже, цар поставився до моєї мрії цілком серйозно й кілька разів повторив з глибокою переконаністю:
– Так, це справді чудова перспектива.
Було ще одне питання, до якого він ставився не менш серйозно – до моїх обов’язків як повелителя дощу. Коли я намагався перевести це на жарт, він уривав мене й казав:
– Вам не слід забувати, Гендерсоне, що ви – сунго.
Розмовляли ми з царем щодня, а вранці дві амазонки, Тамба і Бебу, прислуговували мені й пропонували зробити джоксі, цебто топтальний масаж. Моя відмова щоразу однаково дивувала їх і розчаровувала, і вони робили цю приємність одна одній. Щоранку я мав також розмову з Ромілаю, намагаючись переконати його, що в моїй поведінці немає нічого поганого. Мабуть, його турбувало й бентежило те, що я був у таких приятельських, майже інтимних взаєминах із царем. Але я знову й знову йому повторював:
– Ромілаю, ти повинен зрозуміти: це дуже незвичайний цар.
Але, спостерігаючи за мною, мій супутник зрозумів, що ми з Дафу не тільки розмовляємо, що я беру участь у своєрідному експерименті, про який я розповім трохи згодом.
Перед другим сніданком амазонки влаштовували збір. Затягнуті в свої шкіряні корсети-безрукавки, вони принижено віддавали мені шану, припадаючи обличчям до землі. Кожна облизувала губи, щоб до них пристала пилюка, брала мою ногу й ставила собі на голову. В палаці й біля палацу було багато театральності, спекоти, напруги, врочистості, барабанного бою та дудіння в роги. А мене все тіпала лихоманка. Здавалося, в мені яскраво палахкотіли вогники хвороби й душевного збудження. Мій ніс був зовсім сухий – а я ж панував над вологою! Від мене смерділо левом – наскільки це було помітно, не знаю. Та хай там як, а я щоранку з’являвся перед шеренгою амазонок у своїх зелених штанцях, схожих на жіночі панталони, в шоломі та в черевиках на гумовій підошві. І тоді вони розгортали урядові парасолі, складки яких були схожі на величезні повіки. Жінки затискали під ліктями якісь пузирі – щось подібне до волинок. Посеред усієї цієї метушні, гармидеру та криків служники відкидали ломберні стільчики, і ми сідали снідати.
За картярським столом збиралася вся місцева еліта: Бунам, Хорко, Бунамів помічник. Було вельми до речі, що Бунам не потребував для себе багато місця. Бо Хорко йому майже нічого не залишав. Тонкий і сухорлявий, Бунам дивився на мене пильним поглядом людського досвіду, що коренився глибоко між його очима. Дві його дружини, з голеними головами та веселими маленькими зубками, були дуже життєрадісні. Обидві скидалися на двійко дівчаток, що люблять порозважатися й погратись. Хорко раз у раз розгладжував халат у себе на череві та мацав важкі червоні самоцвіти, що відтягували мочки його вух. Мені подавали білу ворсисту кулю – щось подібне до паляниці, спеченої наче з борошна, але грубше й солоніше на смак; принаймні ця страва не загрожувала решткам мого зубного мосту. Бо якби розхиталися металеві захвати, що їх прилаштували на пеньках моїх зубів мадемуазель Монтекукколі та нью-йоркський дантист Спор, то я помер би від болю, перш ніж мені пощастило б дістатися до цивілізованого світу. Я картав себе, бо мав удома запасний міст, і мені не слід було вирушати в мандри без нього. Разом з гіпсовими відбитками він лежав у коробці, а коробка – в багажнику мого «б’юїка». Там була запасна ресора, домкрат, запасна шина, і туди ж таки я поклав на зберігання коробку з моїм запасним мостом. Я бачив його в уяві, бачив так виразно, ніби сам лежав у тому багажнику. Це була сіра картонна коробка, викладена зсередини рожевим цигарковим папером, з етикеткою «Зубопротезна компанія. Місто Буффало». Боячись утратити те, що лишилося від мого зубного мосту, я навіть ці солоні пампушки жував дуже обережно. Бунам снідав з нами; фантастично-глибокодумна складка в нього між очима ніколи не розгладжувалася. Він і його чорно-шкіряний помічник мали містично-таємничий вигляд; здавалося, помічник ось-ось розгорне крила, мов кажан, і кудись полетить. Він теж сидів і жував – власне, на подвір’ї палацу відбувалася сцена, вельми схожа на веселе чаювання з «Аліси в Краю Чудес». Цю сцену доповнював гурточок дітлахів, що гралися камінцями в пилюці, – головатих, з опуклими животиками, схожих на маленькі чорні колобки.
Коли з підземелля долинали рики Атті, ніхто нічого не казав. Лише Хорко морщився, але цей вираз швидко сходив на низ обличчя і зливався з його неодмінною усмішкою. Його шкіра завжди лисніла – мабуть, і кров у нього блищала, наче політура. Як і цар, він був досконало збудований, мав червонясті кола навкруг очей, але очі в нього були вибалушені. Мені подумалося, що за ті роки в Ламу, коли його небіж навчався далеко на півночі, він, мабуть, добре порозкошував. Хорко вочевидь не належав до тих, хто вчащає до церкви, або я зовсім не тямлю в людях.
Щодня відбувалося те саме. Після сніданкового церемоніалу я йшов у супроводі амазонок до Мумми. Богиню доставили в її святилище четверо чоловіків – вони несли її, поклавши на грубі жердини. Я був свідком тієї церемонії. Муммині покої, які вона ділила з Гумматом, були в окремому дворику біля палацу, в оточенні кількох дерев’яних колон. Там-таки в кам’яному резервуарі зберігався спеціальний запас сунго – трохи води, застояної і бридкої на смак. Мій щоденний візит до Мумми розвеселяв мене і збадьорював. По-перше, він завершував найгіршу частину дня (я
