Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

до очей, і вистачає одного доброго речення, щоб мій мозок перетворився на вулкан; я починаю міркувати про все зразу, і думки стікають з мене, мов розжарена лава. Лілі запевняє, що в мене надмір розумової енергії. А Френсіс вважала, що я, навпаки, взагалі позбавлений розумової снаги. Я можу тільки твердо сказати, що коли я прочитав у одній з батькових книжок: «Немає гріхів непрощенних…» – то я почув себе так, ніби мене вдарили каменюкою по голові. Я, здається вже згадував, що мій батько використовував для закладок банкноти, і я, коли не помиляюся, забрав із тієї книжки всі гроші, а потім навіть назву її забув. Можливо, я просто не хотів довідатися про гріх більше того, що вже прочитав. У се було чудово в такому вигляді, як воно було, і я, певно, боявся, що автор усе зіпсує, якщо він і далі писав на цю тему. В усякому разі я належу до людей, які підкоряються натхненню, а не системі. Крім того, я не збирався твердо дотримуватися припису, висловленого навіть у тому одному реченні, тож навіщо мені читати всю книжку?

Ні, терпцю до читання в мене ніколи не вистачало, і був час, коли я залюбки згодував би всі батькові книжки свиням, якби знав, що з цього їм буде користь. Перед такою кількістю книжок я просто губився. Тільки-но починав читати щось про Францію, як виявлялося, що я нічогісінько не знаю ні про Рим, який має давнішу історію, ні про ще давнішу Грецію, ні про Стародавній Єгипет, – і так мені доводилося відступати назад у часі аж до первісного хаосу. Щиро кажучи, мені бракувало знань, щоб прочитати бодай одну книжку. Справді цікавими видалися мені лише такі речі, як «Романтика хірургії», «Тріумф над болем» та життєписи лікарів: Ослера, Кашінга, Земмельвайса і Мечникова. А внаслідок свого захоплення Вілфредом Гренфеллом я також зацікавився Лабрадором, Ньюфаундлендом, Полярним колом і, як наслідок, ескімосами. Я мав надію, що Лілі розділить мій інтерес до ескімосів, та вона лишилася до них байдужа, і я був вельми розчарований. Ескімоси дуже близькі до первісної людської суті, і я гадав, що вони припадуть їй до серця, адже вона в усьому якраз і прагне докопатися до основ.

Може, прагне, а може, й ні. Вона часто буває неправдива. Ви ж, мабуть, пам’ятаєте, як вона брехала мені про своїх женихів? І я не певен, що Газард справді підбив їй око, коли вони йшли вінчатися. Хіба я можу вірити їй на слово? Адже сказала вона мені, що її мати померла, тоді як та стара жінка була ще жива. Збрехала Лілі й про килим, бо то був той самий, на якому її батько пустив собі кулю в лоб. У мене спокуса заявити, що любителі високих ідей, як правило, бувають неправдиві. Атож, ідеї часто штовхають людей на брехню.

Лілі почасти ще й шантажистка. Ви знаєте, я ніжно люблю цю здоровенну дівку, і мені буває іноді приємно думати про неї по частинах. Я починаю з долоні, або зі ступні, або навіть з пальця ноги і переходжу до всіх органів та суглобів. Це втішає мене неймовірно. Одна грудь у неї менша, ніж друга, так наче одна з них старша, а друга – молодша; її тазові кістки прикриті плоттю не дуже щедро, в тих місцях вона майже худа. Але загалом тіло в неї ніжне й гарне. Коли вона блідне, – а блідне вона замість червоніти, – її обличчя стає біле-біле, і це зворушує мене до глибини душі. Одначе вона нерозсудлива, й марнотратна, і не вміє дотримувати чистоти в домі, і вдає з себе актрису, і визискує мене. Перед тим, як ми побралися, я написав для неї зо два десятки листів, адресованих у всі кінці світу, в державний департамент і в дванадцять чи й більше місій. Лілі використовувала мене як писаря і як живий довідник. Вона збиралася їхати то до Бірми, то до Бразилії, і за кожним таким наміром ховалася погроза, що я вже ніколи її не побачу. Мовляв, я сиджу сидьма на одному місці. Я не маю права примушувати її скніти в оточенні цих людей. Та коли після весілля я запропонував їй провести наш медовий місяць, розбивши табір у стійбищі ескімосів, вона й слухати про це не захотіла. А я на той час прочитав (повертаючись до теми книжок) ще й Фрейхена та Гонтрана де Понсена і вирішив пожити взимку в природних умовах. За допомогою тільки ножа я збудував іглу, й коли температура впала до нуля[19], ми з Лілі посварились, бо вона відмовилася привести в іглу дітей і спати там зі мною під шкурами, як то заведено в ескімосів. А мені дуже хотілося спробувати.

Я переглянув усе чтиво, яке дав мені Дафу. Я думав, що десь там написано про левів, і гортав сторінку за сторінкою, але про левів – жодного слова. Мене почав змагати сон, і я мало не стогнав, відчуваючи, що нездатний перетравити такі важкі матерії в цей спекотний африканський день, коли небо здавалося не синім і не голубим, а радше білим, як пшеничний спирт. Стаття, на якій я зупинив свій вибір, бо перший абзац видався мені легким, була підписана прізвище Шемінський, але виявилася вона аж ніяк не легкою. Проте я мучився з нею, аж поки наштовхнувся на термін Оберштейнера «аллохірія», і тут терпець у мене луснув. «Чорти б забрали весь цей учений мотлох! – подумав я. – Коли я сказав цареві, що хочу бути лікарем, то це зовсім не означає, що я ним уже став. Треба буде виправити його помилку». Писанина, яку він дав мені читати, була для мене майже незбагненна.

І все ж таки я напружив усі свої таланти, щоб розібратися в ній бодай трохи. Проглянувши через п’яте-десяте Оберштейнерову аллохірію, я таки щось утямив то з того абзацу, то з того. Ішлося там переважно про взаємозв’язок між тілом і мозком, підкреслювалася важливість пози, говорилося про плутанину між правим і лівим, про всілякі викривлення та деформації чуття. Так, людина з цілком нормальною ногою може бути переконана, що в неї слоняча нога. Ці спостереження видалися мені досить цікавими, а кілька описів були зроблені бездоганно. І думки мої снувалися приблизно так: «Мені конче треба прочистити, прояснити, освіжити свою кляту тяму; я повинен зрозуміти, до чого хилить той чолов’яга, бо від цього, можливо,