Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу
– Покинув Ламу школу, – сказав він. – Pas assez bon[22]. Погано, я скажу, погано. Не йди геть із Ламу. Ми іти. Він іти. Тато цар Гміло вмирай. Moi aller chercher Dafu[23]. Один років.
Він підніс свій товстий палець над головою в цариці Ясри, і з його обурення я зрозумів, що за зникнення Дафу відповідальність поклали на нього. Привезти назад наступника престолу було його обов’язком.
Але він постеріг, що мені не подобається його тон, і сказав:
– Твоя Дафу друг?
– Авжеж, друг! Нехай мене чорти візьмуть, якщо я йому не друг!
–, І моя друг. Roi neveu. Aime neveu. Sans blague[24]. Його небезпека загрожуй.
– Поясніть мені, в чому річ? – запитав я.
Побачивши, що я невдоволений, Бунам сказав Хорко якісь різкі слова, а царева мати заголосила:
– Сасі ай! Ай сасі, сунго!
Дивлячись на мене знизу вгору, жінка, певно, бачила спідню частину мого підборіддя, мої вуса й ніздрі, але не бачила моїх очей і не знала, як я сприйняв її прохання. Тому вона почала цілувати суглоби моїх пальців, знову й знову, приблизно так, як це робила Мталба вночі перед моєю фатальною виправою проти жаб. І знову я відчув, які чутливі мої руки, що стали майже потворними внаслідок негідних діянь, до яких вони були причетні. Чого вартий був указівний палець, яким я цілився, наслідуючи Панчо Вілью, в кота, що сидів під картярським столом.
– Ой, не треба, пані, не треба! – вигукнув я. – Ромілаю, ти мене чуєш, Ромілаю, скажи, щоб вона цього не робила. Якби я мав стільки пальців, скільки молоточків у фортепіано, вони всі були б до її послуг. Чого стара цариця від мене хоче? Ці молодчаги тиснуть на неї, я ж бачу.
– Твоя допомагай синові, – сказав Ромілаю в мене за спиною.
– Як я маю йому допомогти?
– Лев – відьма, пане. Дуже, дуже поганий лев.
– Оці двоє налякали стару матір, – сказав я, люто зиркнувши на Бунама та його поплічника. – Отой-он – могильний жук. Він страждає, коли немає трупів і нікого класти в могилу. Від них віє мертвецьким духом. А глянь на того кажана зі шкіряними крильми, його попихача. Він може грати привидів у театрі. Морда в нього, як у мурахоїда – у душоїда. Ти скажи їм тут-таки і негайно, що цар – людина обдарована і шляхетна. Скажи це дуже рішуче, – звелів я Ромілаю, – заради його старої матері.
Я ще довго вихваляв царя, але змінити тему розмови мені не вдалося. У левах – за одним лише винятком – оселяються душі чаклунів. Цар зловив Атті й привів її додому замість свого батька Гміло, який і досі гуляє на волі. Вони ставляться до цього дуже серйозно, і Бунам прийшов остерегти мене, що Дафу затягує мене у відьмацьку гру.
– Ет, облиште, – сказав я тим двом, – відьмаком я ніколи не стану. В мене вдача якраз протилежна.
Та, звертаючись до мене по черзі, Хорко й Ромілаю кінець кінцем примусили мене відчути, наскільки ситуація погрозлива й трагічна. Хоч як я ухилявся, вони придавили мене своїми аргументами, мов кам’яною плитою. Люди, мовляв, невдоволені. Левиця принесла племені лихо. Деякі жінки, що ворогували з нею в її попередньому людському втіленні, скинули дітей. Потім настала посуха, з якою я покінчив, перенісши Мумму. Тому мене в народі полюбили.
Я відчув, що червонію, і розсердився.
– Не варто про це говорити, – озвався я.
Але потім Хорко сказав мені, що я вчинив дуже й дуже погано, коли спустився в підземелля до левиці. Мені дали зрозуміти, що Дафу не буде законним володарем трону, поки не зловить Гміло. Старий цар усе ще змушений жити в чагарях, у лихій компанії (адже це давно доведено). Мені пояснили, що левиця спокушає Дафу, що саме вона не дає йому виконати свій царський обов’язок, що через неї Гміло й досі блукає на волі.
Я спробував пояснити їм, що інші люди дивляться на левів зовсім інакше. Я сказав, що вони не мають рації, звинувачуючи всіх левів, крім одного, що в цьому вони явно припускаються помилки. Потім я звернувся особисто до Бунама, розуміючи, що він – головний вождь антилев’ячих сил. Я припустив, що його пильний погляд з-під насупленого чола, змережаного роздутими венами, і густі зморшки навколо очей навіть тут, у Африці, де все палахкотіло, мов океан зеленої олії, під голубим неозорим небом, означають те саме, що означали б і в Нью-Йорку, – глибину думки.
– Знаєте, я гадаю, вам слід підтримувати царя. Він людина виняткова, і його вчинки теж виняткові. Діяння великих людей часто видаються незбагненними – на те вони й великі люди. Такими були Цезар, Наполеон або зулус Чака. Щодо царя Дафу, то предметом його особливого зацікавлення є наука. І хоч я не вчений, але думаю, його турбує доля всього людства, яке втомилося само від себе і потребує тісного спілкування з тваринами. Ви повинні радіти, що він не Чака, який був нещадний до всіх, хто насмілювався йому перечити. Вам дуже пощастило, що цар Дафу не такий.
Одначе моя спроба вдатися до погрози подіяла мало. Стара все белькотіла й белькотіла, тримаючи мої пальці, а Бунам, поки Ромілаю говорив, силкуючись передати йому зміст моїх слів, закляк у дикунському заціпенінні, і лише його очі рухалися – правда, рухалися вони ледь помітно, зате палахкотіли яскраво. Коли Ромілаю замовк, Бунам ляснув
