Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

– Я вас підтримую, – сказав цар. – Грун-ту-молані. Але в якому образі й подобі? Тепер, Гендерсоне, я переконався, що ви людина, наділена глибоким розумом і багатою уявою… Отже, ви потребуєте… Ви дуже й дуже потребуєте…

Ви взяли правильний слід, – сказав я. – Але моє «потребую» виявляється в трохи іншій формі: «Я хочу, хочу!»

Він здивовано глянув на мене й запитав:

– Як, як? Що ви маєте на увазі?

– Так волає мій внутрішній голос, – пояснив я. – Були часи, коли він не давав мені спокою жодного дня.

Це вразило царя, образно кажучи, як грім, і кілька хвилин він сидів тихо-тихо, впершись долонями у свої широкі стегна й пильно дивлячись на мене; я бачив просто перед собою його обличчя з напіврозтуленими товстими губами, на якому стримів широкий, блискучий ніс із розкритими ніздрями.

– І ви чуєте цей голос?

– Бувало, він не змовкав ні на хвилину, – відповів я.

Дафу промовив роздумливо:

– Що ж це таке? Чого він вимагає? Пояснити таке явище нелегко. Я не пам’ятаю, щоб хтось його описав. А казав ваш голос коли-небудь, чого він хоче?

– Ні, не казав, – відповів я. – Я ніколи не міг примусити його заговорити конкретно.

– Яке дивне явище, – зауважив Дафу. – І, мабуть, воно завдає вам жахливого болю, правда? Та, думаю, ваше внутрішнє «я» промовлятиме доти, доки ви йому відповісте. Мене схвилювала ваша розповідь. І тільки подумайте, яка наполегливість! Так ніби хтось дістав тривалий термін ув’язнення і відсиджує у вашій душі. Але, кажете, ваше «я» не признається, чого йому хочеться? Навіть не натякне, про що принаймні йдеться – про бажання жити чи про бажання вмерти?

– Знаєте, я не раз погрожував накласти на себе руки, величносте. Час від часу щось нападає на мене, і я починаю бігати мов навіжений і кажу дружині, що пальну собі в лоба. Ні, мені ніколи не щастило з’ясувати, чого хоче моє ув’язнене «я», і досі я добув відомості лише про те, чого воно не хоче.

– Ви маєте на увазі смерть? Це те, чого, власне, ніхто не хоче. Але яке дивовижне явище, правда ж, Гендерсоне? Наскільки краще я розумію тепер, чому вам пощастило підняти Мумму. Вам допомогла сила цього ув’язненого хотіння.

– Ви справді так думаєте, ваша царська величносте? – вигукнув я. – Я неймовірно радий, що ви про це здогадались, у мене аж у очах потемніло. – І це була правда. Почуття любові, вдячності розливалося в мені, боляче розпирало груди. – А хочете знати, що для мене означає це переживання? Марно називати його дивним чи ілюзорним. Яка ж це ілюзія, коли я можу говорити про нього і розповідати вам, що означає знову й знову чути оте: «Я хочу, хочу!»? І про галюцинацію тут не йдеться. Я кістками відчуваю, що то в мені озивається клята дійсність. Перед тим, як покинути дім, я прочитав у журналі, нібито в пустелі – у Великій Американській пустелі – є квіти, що розпускають пелюстки не частіше, ніж один раз за сорок-п’ятдесят років. Усе залежить від кількості опадів. І ще в тій статті говорилося, що, коли взяти насіння тих квітів і вкинути його у відро з водою, воно не проросте. Ні, величносте, вимочування у воді нічого не дасть. Треба, щоб це була дощова вода і щоб вона пройшла крізь ґрунт. Дощ має поливати насіння протягом певної кількості днів. І після того вперше за п’ятдесят чи шістдесят років ви побачите в цій місцевості квіти – лілеї, сокирки, троянди чи дикі персики, чи що там ще росте. – Я став задихатись і докінчив хрипким голосом: – То був журнал «Сайєнтіфік амерікен». Здається, я вже казав вам, величносте, що моя дружина Лілі його передплачує. В неї дуже жвавий і допитливий роз… – Я хотів сказати «розум». Але голос мені урвався, бо я завжди дуже розчулювався, коли говорив про Лілі.

– Я розумію вас, Гендерсоне, – сказав Дафу серйозно. – Немає сумніву, що нас із вами поєднує дивовижна спільність почуттів.

– Дякую, царю, – сказав я. – Здається, ми багато в чому починаємо доходити згоди.

– На якийсь час тримайте, будь ласка, свою вдячність при собі. Насамперед я закликаю вас бути терплячим і цілком довіритися мені. Крім того, повірте, що я покинув цивілізацію і повернувся до своїх варірі не для того, аби зректися престолу.

Саме тут варто відзначити, що Дафу глибоко розумів і левів, і людську душу, і людську уяву, і людські поривання, а отже, й угадував майбутнє людського роду. Бо, як відомо, людський розум визволився від пут (так Дафу мені сказав), і тепер для нього не існує нічого забороненого. Тому цілком можливо, що мій друг втратив голову, і його уявлення про світ завели його дуже далеко. Це сталося тому, що він був не просто мрійник, а один з тих, хто втілює свої мрії в життя, людина з власного програмою дій. І коли я кажу, що він утратив голову, то я маю на увазі не те, що його покинула здатність тверезо міркувати, а те, що він цілком бездумно пішов за своїми захопленнями та візіями.

17

Цар сказав, що зрадів моїй появі, бо це давало йому нагоду виговоритися, і так воно й було. Ми розмовляли, й розмовляли, й розмовляли, і не стану брехати, що я в усьому його розумів. Але я сподівався, що розуміння рано чи пізно прийде, і слухав його уважно, пам’ятаючи, як він остеріг мене, коли сказав, що істина може явитися мені у формах, до яких я зовсім не готовий.

А зараз я стисло викладу вам суть його поглядів. Він мав своєрідне переконання щодо зв’язку між внутрішнім і зовнішнім, особливо в тих аспектах дійсності, які стосуються людей. Бувши старанним студентом і великим любителем читати, він прилаштувався сторожем у своїй шкільній бібліотеці в Сирії і на дозвіллі забивав собі голову всякою незвичайною літературою. Наприклад, він заявив мені: «Джеймсова «Психологія» – надзвичайно цікава книжка». Таких книжок у своїх студіях він поглинув цілі стоси. І надихала його віра в можливість перетворення людського матеріалу, який нібито можна обробляти як завгодно чи