Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

залежить – жити мені на світі чи не жити». Отаке було моє щастя, хай йому грець! Не встиг я натішитися з того, що нарешті потрапив у обставини, де життя було спрощене до такої міри, що – нарешті! – я міг дати йому раду, і ось сиджу у ветхому палаці дикунського царя, і голова моя тріщить, а мозок розпачливо борсається, намагаючись продертися крізь хащі вкрай спеціалізованих статей з медицини. Мабуть, у Африці лишилося не так багато негритянських правителів, котрі не здобули освіти, і чи не в усіх політичних школах навчаються gens de couleur[20], і дехто з них уже здійснив великі відкриття. Але я не чув про жодного, хто повторив би життєвий шлях царя Дафу. Отже, можна було припустити, що він входив до спілки, яка складалася з нього одного. Це тільки підтверджувало мої побоювання, що взаємини з ним можуть закінчитися для мене погано, бо марно вимагати розважливості від людини, яка утворює клас із однієї особини. Я знаю це з власного досвіду, адже й сам я становлю єдиний елемент певного класу.

То був один із найспекотніших днів; я саме перепочивав після статті Шемінського, розкладаючи пасьянс та важко відсапуючись, коли над ним нахилився, і тут до моєї кімнати, що містилася на першому поверсі палацу, увійшов царський дядько Хорко. Його супроводжували Бунам і постійний чорно-шкіряний супутник чи помічник верховного жерця. Ці троє відступили вбік і пропустили вперед четверту особу, літню жінку, схожу на вдову. Щодо вдів помилитися важко. Чоловіки привели її до мене, і з того, як вони стали збоку, було очевидно, що головний відвідувач – вона. Я хотів підвестися на ноги, але схитнувся і мало не впав – простір у кімнаті був досить обмежений, і значною мірою його вже заповнювали Тамба та Бебу, що лежали на підлозі, і Ромілаю – він сидів у кутку. Отож тепер нас було аж восьмеро в кімнаті, замалій і для одного мене. Прикріплене до стіни ліжко винести було не можна. Щойно перед тим я відсунув убік книжки Дафу і сидів, прикритий шкурами та якимись лахами, замислений, схилившись над чотирма рядочками нерівно розкладених карт. І ось переді мною постала літня жінка в сукні з торочками, що звисали з її плечей десь до половини стегон. Одне за одним увійшли вони до кімнати з розпеченого полуденним африканським сонцем дня, а що я з картярською зрячою сліпотою саме пильно вдивлявся в брудно-червоні чирви та бубни і в чорні вина та жири, намальовані на глянсуватому білому тлі, то я не зміг відразу зосередити погляд на жінці. Але потім вона підступила до мене ближче, і я побачив, що в неї кругле, хоч і не бездоганно кругле, обличчя. З одного боку його симетрія була порушена. Біля щелепи. Ніс у неї був кирпатий, губи товсті, а на обличчі такий вираз, ніби вона пропонувала це обличчя мені. У роті в жінки бракувало кількох зубів, але я впізнав її відразу. «Еге, – подумав я, – та це ж родичка Дафу. Мабуть, його мати». Я побачив риси схожості у спадистому лобі, в губах, у червонястих півколах під очима.

– Ясра. Цариця, – сказав Хорко. – Мама Дафу.

– Ваш візит для мене велика честь, пані, – сказав я.

Вона взяла мою руку й поклала собі на голову, яка була, звичайно, поголена. Всі одружені жінки голили голови. Цей жест привітання полегшувала їй різниця в нашому зрості, яка становила майже два фути. Хорко і я височіли над усіма іншими. Він був загорнутий у свою червону шматину і коли нахилявся, щоб заговорити до сестри, камінці звисали з його вух, як мочки в півня.

Я скинув шолома, оголивши в себе на носі й щоках величезні рубці та синці, якими мене нагородили під час дощової церемонії. Я намагався триматися з гідністю, але, мабуть, мій погляд був трохи безумний, бо чорно-шкіряний чоловік пильно подивився мені у вічі, а потім сказав щось Бунамові. Я шанобливо поклав руку старої жінки собі на голову й сказав:

– Ласкава пані, Гендерсон до ваших послуг. І коли я так кажу, то так само я й думаю.

Я повернув голову і через плече звелів Ромілаю:

– Переклади їй мої слова.

Його кучерява чуприна була зовсім близько в мене за спиною, і чоло під чуприною було поморщене більше, аніж звичайно. Помітивши, що Бунам дивиться на розкладені на ліжку карти та друковану продукцію, я підсунув книжки собі за спину, бо не хотів, щоб він так пильно розглядав цареву власність.

– Скажи цариці, – звернувся я до Ромілаю, – що в неї чудовий син. – Цар – мій друг, і я теж йому друг. Скажи, я гордий, що познайомився з ним.

А тим часом я міркував: «У поганій компанії прийшла вона сюди, ох, у поганій!» Бо зі слів Дафу я вже знав, що то Бунамова робота – задушити царя, який не справується зі своїми чоловічими обов’язками. Отже, Бунам був катом, що стратив її чоловіка, і цариця прийшла сюди з ним скласти візит чемності? Це здавалося неприродним.

У мене вдома це була б година коктейлю. Той час, коли великі колеса, на яких обертається небесне склепіння, уповільнюють свій рух, коли голубінь темніє і наш світ, переобтяжений і малими, й великими діяннями, і добрими, й лихими вчинками, розслаблюється від денної перенапруги.

Можливо, стара цариця вгадала мої думки, бо вона була сумна й стривожена. Бунам не відводив від мене пильного погляду – може, хотів мене залякати? – а Хорко з його обвислими м’ясистими щоками спершу здався мені вкрай похмурим. Мета цих відвідин була подвійна – вивідати якісь відомості про левицю, а потім умовити мене, щоб я вплинув на царя. Через Атті Дафу опинився в скрутному становищі, майже в біді.

Більшу частину промови виголосив Хорко, мішаючи кілька мов, які він трохи підучив, коли мешкав у Ламу. Іноді він користався своєрідним французьким жаргоном, іноді – англійським, вставляючи сям і там португальські слова та вирази. Його кров блищала крізь шкіру на обличчі, мов полірований лак, а вуха були відтягнуті важкими прикрасами майже до гладких плечей. Він почав промову з того, що трохи розповів мені про своє життя в Ламу – дуже сучасному місті, як він його описав. Автомобілі, кав’ярні, музика, люди говорять багатьма мовами. «Tout