За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

З цими словами вона легко зісковзнула з каменистого краю площадки і подалася вниз схилом. У Ренсома пішло на це більше часу, та щойно він відчув під ногами траву, як прожогом кинувся бігти донизу скільки вистачало духу. Владарка здивовано зойкнула, коли він промчав мимо, та йому було не до неї — тепер уже добре бачив, де саме човен пристане до берега, і стрімголов біг просто туди, дбаючи лишень про те, щоб не скрутити собі в’язи. У човні сиділа тільки одна людина. Ренсом усе мчав і мчав донизу; опинився було у долинці, яку наскрізь продував доволі сильний уже вітер, і ненадовго втратив море з очей, та ось нарешті вихопився на берег. Зупинився, переводячи віддих, озирнувся назад і з розпачем побачив, що Владарка біжить слідом за ним і вже майже його наздоганяє. Знову кинув погляд на море. На всипаний галькою берег накочувалися хвилі, поки що не дуже великі, а до землі по кісточки у воді брів чоловік у шортах, сорочці та пробковому шоломі, тягнучи за собою невеликого човна. То був, ясна річ, Вестон, хоч Ренсом зауважив, що на обличчі у професора з’явився якийсь новий, незнайомий вираз. Ренсомові здавалося, що найголовніше тепер — не допустити зустрічі Владарки з Вестоном. Він добре пам’ятав, як просто в нього на очах той убив мешканця Малакандри, тож повернувся, розвів руки, загороджуючи їй шлях, і крикнув: «Повертайся назад!» Та виявилося, що Владарка вже зовсім поруч; вона не зуміла вчасно зупинитися і мало не впала йому в обійми, але за якусь мить відсахнулася, швидко дихаючи після бистрого бігу і здивовано на нього дивлячись. Хотіла щось сказати, та тут за спиною у Ренсома почувся Вестонів голос, який промовив по-англійськи:

— Чи можу я поцікавитись, докторе Ренсом, що це все означає?

VII

Зважаючи на всі обставини, Вестон мав би здивуватися Ренсомові набагато більше, ніж Ренсом — Вестонові. Та якщо Вестон і здивувався, то не виказав цього жодним рухом, і Ренсом мимоволі ледь не з захопленням споглядав ту неймовірну самовпевненість, якою просто-таки дихала вся постать цього чоловіка; щойно прибувши до цілковито незнаного світу, він стояв тут, широко розставивши ноги, взявшись руками в боки і насупившись, ніби знаходився біля каміна у власному кабінеті, — геть незворушний, із надзвичайно владним виглядом. Тут Ренсом зауважив, що професор говорить до Владарки давньосонячною мовою, і це його неабияк вразило, адже на Малакандрі Вестон запам’ятав лишень кілька слів, почасти тому, що ніколи не виявляв особливих здібностей до вивчення мов, проте головно через те, що ставився до тамтешніх мешканців із неприхованою зневагою. То була вельми несподівана і тривожна новина, адже Ренсом відчував, що втрачає свою єдину перевагу. Як усе складеться далі, сказати було годі. Шальки терезів раптом іще більше схилилися на Вестонову користь, і тепер передбачити розвиток подій, здавалося, не зумів би ніхто.

Отямившись від задуми, Ренсом побачив, що Вестон жваво розмовляє з Владаркою. Втім, помітно було, що вони не зовсім розуміють одне одного, бо жінка саме говорила:

— Все це намарне. Здається, ми з тобою ще надто молоді, щоб бесідувати. Хвилі стають дедалі більшими, час повертатися на острови. Візьмемо його з собою, Пістрявий?

— А де наші рибини? — запитав Ренсом.

— Чекають он у тій затоці, — відказала Владарка.

— Тоді треба поквапитися, — мовив він і у відповідь на її запитливий погляд додав:

— Ні, він з нами не піде.

Навряд чи Владарка розуміла, чому він так поспішав, проте не зводила очей з моря і мала, вочевидь, свої причини для поспіху. Вона вже почала було підніматися схилом долини, а Ренсом збирався податися за нею, коли Вестон у нього за спиною вигукнув:

— Стояти!

Ренсом обернувся і побачив в руках у професора револьвер. Його тілом прокотилася хвиля жару, та це була єдина ознака страху; розум залишався напрочуд світлим і холодним.

— Отже, ви й у цьому світі збираєтеся розпочати з убивства? — мовив він.

— Про що ви говорите? — запитала Владарка, озирнувшись на них хоч і здивовано, проте цілком безтурботно і спокійно.

— Не рухайтесь з місця, Ренсоме, — наказав Вестон. — Тубілка може йти, куди хоче, що скоріше, то краще.

Ренсом готовий був благати Владарку чимшвидше йти геть, але вже за мить зрозумів, що у цьому немає потреби. Всупереч логіці він припустив, що жінка збагне, яка небезпека їм загрожує, та вона, вочевидь, бачила тільки двох чужинців, котрі говорили про якісь поки що незрозумілі їй речі, а ще добре усвідомлювала, що мусить негайно покинути Тверду Землю.

— То ти не йдеш зі мною, Пістрявий? — запитала лишень.

— Ні, — відповів Ренсом, не обертаючись. — Можливо, ми й не зустрінемось більше. Передай вітання від мене Владареві, коли його знайдеш, і згадуй про мене, коли говоритимеш із Малелділом. Я залишаюсь тут.

— Ми зустрінемось, коли цього захоче Малелділ, — сказала Владарка. — А якщо й не зустрінемось, то отримаємо натомість якесь більше благо.

Кілька секунд до Ренсома долинали ще її кроки, та ось вони затихли, і він зостався наодинці з Вестоном.

— Щойно ви, докторе Ренсом, дозволили собі назвати вбивством певний випадок, який трапився, коли ми з вами перебували на Малакандрі, — заговорив професор. — Хай там як, а вбита тоді істота не належала до людського роду. Втім, мушу вам сказати, що зваблення тубілки — теж не найкращий спосіб запроваджувати в новому світі цивілізовані відносини.

— Зваблення? — перепитав Ренсом. — Он воно що. То ви гадаєте, я її зваблював.

— Коли просто в мене на очах оголений цивілізований чоловік обіймає у відлюдному місці голу дикунку, то як іще я маю це назвати?

— Я не обіймав її, — похмуро мовив Ренсом; тієї миті йому здавалося, що захищатися від таких звинувачень означає тільки марно витрачати сили. — І тут узагалі не носять одягу. Втім, яка різниця? Скажіть краще, що привело вас на Переландру?

— Ви хочете переконати мене, що живете тут з тією жінкою у стані безстатевої невинності?

— О, безстатевої! — Ренсом скривився від огиди. — Ну що ж, гаразд. Якщо бажаєте, тутешнє життя можна окреслити і так. З таким же успіхом можна сказати, що людина геть-чисто ігнорує воду, бо й гадки не має, який зв’язок існує, приміром, між Ніагарським водоспадом і чашкою чаю. А взагалі ви маєте рацію — я відчуваю хіть до цієї жінки не більше, ніж… ніж… — він змовк, бо жодне хоч трохи вдале порівняння не спадало на думку, а тоді повів далі: — Та я