Діти Дюни - Френк Херберт

Його внутрішній батько заговорив до нього, докладаючи обережних зусиль, не вимагаючи уваги, а прохаючи аудієнції.

І Лето відповів:

— Ні. Дамо їм складність, щоб зайняти їхні уми. Існує багато способів утекти від небезпеки. Звідки вони знатимуть, що я небезпечний, не здобувши тисячолітнього досвіду зі мною? Так, внутрішній батьку, ми поставимо для них знаки запитань.

Немає у вас ні вини, ні невинності. Це все в минулому. Вина молотить мертвих, а я — не Залізний Молот. Ви, множина мертвих, є просто людьми, що робили певні речі, а пам’ять про ці речі освітлює мій шлях.

«Лето ІІ до своїх пам’ятежиттів» за Харк аль-Адою

— Воно саме рухається! — сказав Фарад’н майже пошепки. Він стояв над ліжком леді Джессіки, а ззаду його підпирала група стражників. Леді Джессіка злегка піднялася на ліжку. Вона була одягнена в парашовковий пеньюар сліпучо-білого кольору, а в її мідному волоссі красувалася така сама стрічка. Фарад’н увірвався до неї хвилину тому. Мав на собі сіре трико, а його обличчя спітніло від хвилювання та зусиль, витрачених на те, щоб ривком здолати палацові коридори.

— Котра година? — спитала Джессіка.

— Година? — Фарад’н мав здивований вигляд.

— Третя година після півночі, міледі, — відповів один зі стражників. Охорона з острахом зиркала на Фарад’на. Молодий принц мчав крізь освітлені нічниками коридори, збираючи за собою здивованих його безсонням стражників.

— Але ж воно рухається, — сказав Фарад’н. Простяг ліву руку, тоді праву. — Я бачив, як мої долоні перетворюються на пухкі кулачки, і згадав! То були мої руки, коли я був немовлям. Я пам’ятав, що був немовлям, але це… виразніший спогад. Я реорганізував свої давні спогади!

— Дуже добре, — похвалила Джессіка. Вона перейнялася його збудженням. — А що сталося, коли твої руки постаріли?

— Мій… розум став… млявим, — відповів він. — І я відчув біль у спині. Отут.

Торкнувся місця над лівою ниркою.

— Ти вивчив найважливіший урок, — промовила Джессіка. — Знаєш, що це за урок?

Він опустив руки й глянув на неї. Потім сказав:

— Мій мозок керує моєю дійсністю. — Його очі сяйнули, і він повторив це, тепер уже голосніше: — Мій мозок керує моєю дійсністю!

— Це початок рівноваги прана-бінду, — сказала Джессіка. — Та це лише початок.

— А що буде далі? — спитав він.

— Міледі, — насмілився втрутитися стражник, який уже відповів на її питання. — Час пізній…

«Чи їхні шпигунські пости обставлені в цей час?» — задумалася Джессіка. Затим мовила:

— Залиште нас самих. Нам слід виконати певне завдання.

— Але ж, міледі, — сказав вартовий, з острахом переводячи погляд з Фарад’на на Джессіку й навпаки.

— Думаєш, я його спокушу? — спитала Джессіка.

Чоловік застиг.

Фарад’н вибухнув веселим сміхом. Махнув рукою, відпускаючи вартових:

— Ви її чули. Згиньте.

Стражники перезирнулися, але виконали наказ.

Фарад’н сів на краю ліжка.

— Що далі? — Він махнув головою. — Я хотів вам вірити, але не вірив. Тоді… це було так, наче мій мозок розтанув. Я був утомлений. Мій мозок відмовився боротися з вами. І це сталося! Саме так!

Він клацнув пальцями.

— Не зі мною змагався твій мозок, — сказала Джессіка.

— Звичайно, ні, — визнав він. — Я змагався сам із собою, з усіма нісенітницями, яких навчився. А що далі?

Джессіка усміхнулася.

— Зізнаюся, я не розраховувала на такий швидкий успіх. Минуло тільки вісім днів.

— Я був терплячим, — посміхнувся він.

— Ти також почав учитися терплячості, — промовила вона.

— Почав?

— Ти саме здолав межу цієї науки, — сказала вона. — Тепер ти справді немовля. Раніше… ти був потенціалом, ще навіть не народився.

Куточки його вуст опустилися.

— Не журися, — підбадьорила його вона. — Ти зробив це. Це важливо. Скільки людей може сказати, що вони народилися наново?

— Що буде далі? — наполягав він.

— Вправлятимешся в тому, чого вже навчився, — сказала вона. — Я хочу, щоб ти робив це невимушено, легко. Пізніше наповниш нове місце у свідомості, яке відкрила ця вправа. Його заповнять можливості тестування кожної дійсності під кутом власних вимог.

— І це все, що я зараз робитиму… вправлятимуся в…

— Ні. Тепер ти можеш розпочати тренування м’язів. Скажи мені, чи можеш ворухнути мізинцем лівої ноги, не ворухнувши жодним іншим м’язом свого тіла?

— Мій мі… — Вона бачила, яким відстороненим став вираз його обличчя, коли він намагався ворухнути мізинцем. Дивився вниз, на свою стопу, втупився в неї. На його чолі виступив піт. З грудей вирвалося глибоке зітхання. — Не можу.

— Можеш, — сказала вона. — Ти навчишся це робити. Вивчиш кожен мускул свого тіла. Знатимеш їх, як власні долоні.

Він тяжко ковтнув, оцінивши велич цієї перспективи. Тоді сказав:

— Що ви зі мною робите? Який у вас план для мене?

— Я маю намір вивільнити тебе, здійнявши понад Усесвітом, — відповіла вона. — Ти станеш тим, ким найбільше прагнеш бути.

На якусь мить він задумався:

— Ким прагну?

— Так.

— Це неможливо!

— Доки ти не навчишся керувати своїми прагненнями так, як керуєш своєю дійсністю, — сказала вона. І подумала: «Ось! Нехай його аналітики дослідять це. Вони порадять обережне схвалення, але Фарад’н на крок наблизиться до розуміння того, що я справді роблю».

Він підтвердив це припущення, промовивши:

— Одна річ сказати людині, що вона зрозуміє своє сердечне бажання. Інша річ — фактично реалізувати це розуміння.

— Ти дійшов далі, ніж я думала, — мовила Джессіка. — Дуже добре. Обіцяю тобі: закінчивши цю програму науки, ти станеш сам собі володарем. Хай що б ти зробив, це станеться тому, що ти саме це хотів зробити.

«І нехай Правдомовиця спробує це розгризти», — подумала вона.

Він підвівся, але вираз його обличчя був теплим, мав у собі щось товариське:

— Знаєте, я вам вірю. Прокляття, не знаю чому, але вірю. І не згадаю ні словом інші речі, про які думаю.

Джессіка дивилася, як він, задкуючи, виходить з її спальні. Вимкнула світлокулі, лягла. Цей Фарад’н був глибоким. Він тільки-но сказав їй, що починає розуміти її задум, але добровільно приєднується до її таємного плану.

«Почекай, коли він почне вивчати свої емоції», — подумала вона. З цим міркуванням налаштувала себе на те, щоб заснути. Знала, що завтра їй дошкулятимуть випадкові зустрічі з палацовим персоналом, який ставитиме, на перший погляд, начебто невинні питання.

Людство періодично прискорює свою активність, переживаючи таким чином змагання між відновленням життєздатності та спокусливим пороком декадансу. У цьому періодичному змаганні кожна пауза стає розкішшю. Лише тоді можна усвідомити, що все дозволено, усе можливо.

Апокриф Муад’Діба

«Дотик піску важливий», — сказав собі Лето.

Відчував дотик зернистого піску під собою, сидячи під блискучим небом. Його змусили спожити чергову