Сини Світовида - Олександр Павлович Бердник

Від лісового городища в’ється вужакою стежечка поміж чагарями, поміж товстелезними дубами, через глинища і вузлувате коріння, мимо співучих струмків і спокійних озер. Йде по тій стежці Глиця — молодий воїн, гарячий бесідник, безстрашний звитяжець. Тільки йде не так, як в дитинстві ходив, — з веселою галасливою ватагою ровесників то за грибами, то виганяти молодих лисиць з нір, то збирати малину в душні, гарячі дні передосінні. І не так, як в юнацькі роки, — з гострою рогатиною і тугим луком, — вишукуючи сліди вовків та ведмедів. Йде він безоружний, зганьблений — руки зв’язані за спиною, голова схилена донизу, спраглі вуста міцно зціплені…

Горді дуби хитають запитливо буйним гіллям, тривожно шепоче тремтячим листям осика, плакучі віти беріз, дивуючись, опускаються долу, гнівно гудуть дзвінкими голосами стрункі велети-сосни.

Чим завинив ти, Глице? Що поганого зробив своєму роду-племені? Чи скривдив старого діда або маленьку дитину, чи не допоміг вдові загиблого вояка, чи, може, затаїв у серці недобру думу про зраду?

Глиця піднімає обличчя вгору, і сонячні зайчики весело іскряться на його блідих щоках. Сірі очі молодого вояка щиро дивляться в голубінь ясного неба, що проглядає поміж верховіттями лісу.

«Небо! Як чиста твоя далечінь, так чисте сумління моє перед родом-племенем, перед землею рідною!

Сонце ясне, Світовиде святий! Спопели серце моє своїми палючими стрілами, коли воно бодай трохи затьмарене недружніми помислами!

А зв’язали мене за правду, а ведуть мене на глум і смерть за вірність! Темні і дикі ще яровити, страх і ворожнеча роз’єднує їх, кидає на поталу ворогам — козарам і обрам. Тому й хотів я, щоб дух єднання ввійшов у душі старшин яровитських, щоб освітив їхні темні серця ясним променем братства…»

Вітер шелестить поміж чагарями, обвіває щоки Глиці ніжним подихом, куйовдить русяве волосся, щось шепоче над вухом. Що він запитує? Чом дивується? Вітер запитує, чому старшини племені не згодні єднатися з іншими племенами, чому не бажають розрізнені сили яровитів злити в одну велику силу, непереможну для степових напасників?

Ех, вітре! Вони не думають про долю нащадків своїх, вони не бачать далі городища свого, оточеного віковими лісами. А паче всього страхаються єднання жерці, бо тоді їм доведеться ділити славу і прибутки богів своїх з іншими жерцями.

Вітер зашелестів смутно і, сколихнувши густі хащі тернини, ліг поміж папороттю, мов задумавшись над гіркими словами Глиці. А сонце на мить вкрило обличчя своє хмаринкою, ніби стримуючи гнів, а потім, скинувши легкокрилу запону, ринуло дзвінко-золотим потоком крізь прогалину в густому верховітті і сповило постать Глиці ніжним сяйвом.

— Для чого ж ти підкоряєшся неправді, друже? Підніми голову вище, стрепенися, скинь пута! Я засліплю ворогів твоїх ясними променями, а ти — біжи, ховайся, рятуй себе від ганьби і смерті!

— Біжи! — шумлять непролазні чагарі терну і шипшини. — Поміж глинищами ти заплутаєш сліди, а ми затримаємо погоню…

— Рятуйся! — підбадьорюють Глнцю віковічні дуби. — Ми вітами своїми зупинимо ворогів твоїх.

Глиця чує голоси. Він важко зітхає, хитає головою.

Ні, не втекти йому. Сиром’ятний ремінь впився в руки, побите тіло відмовляється служити своєму господарю, а по боках — суворі погляди вояків і старшин. Навіть батько Глиці і два його старші брати йдуть у лаві охорони. Обличчя родичів суворі, очі опущені вниз. Вони теж осудили сина і брата за відступництво від роду-племені! Темні, нещасні люди!.. Ви не бачите того, хто хоче вам щастя і ясних днів, та слухаєте жерців і старшин, полонених владолюбними думами…

Тільки діти, що їх несуть на руках жінки, співчутливо і ясно поглядають на Глицю. Вони не розуміють, чому веселого і доброго вояка, який робив їм іграшки і розповідав дивні та страшні історії, ведуть зв’язаного до капища Ведмедя!

Еге ж! Глицю ведуть до капища родового бога Ведмедя, якому здавна поклоняється весь рід-плем’я. Що ж надумали жерці і старшини? Який жахливий намір зародився в їхніх серцях?

Стежка звивається поміж валунами і болотяними купинами. Ліс порідшав, охопив собою широку галявину з високим горбом посередині. На горбі височіє кам’яний поміст з стовпом, на вершині якого висічена фігура Ведмедя — покровителя роду.

Тут приносяться жертви Ведмедю, тут жерці і старшини моляться богам, прохаючи в них вдалого полювання або щасливого походу. Посеред жертовника біліє купа кісток. Там черепи биків, диких кіз, різних птахів, вепрів. Тільки черепи. А м’ясо забирають собі жерці, як плату за розмови з богами…

Чого ж старшини і жерці привели до капища жителів городища сьогодні? Яку жертву готують вони ідолу Ведмедя? Що будуть прохати в суворого бога?

Старший жрець, одягнений в шкуру ведмедя, вискочив на кам’яний поміст жертовника, високо підняв жилаві, сухі руки. Юрма оточила капище півколом, виштовхнула з себе зв’язаного Глицю і насторожено завмерла, впившись десятками очей в родового духовида…

— Діти Ведмедя! — високим голосом закричав духовид. — Чи всі знають, яка вина Глиці — зухвалого вояка, що повстав супроти племені свого?

— Всі! — прогула юрма, і багато злих очей вкололо зв’язаного яровита.

— За те, що підняв він руку на вільність роду, — ще голосніше закричав духовид, блискаючи поглядом з-під кошлатих брів, — за те, що продав душу і серце своє чужим родам, за те, що підбурював дружину нашу, старшин наших йти на поклін до недругів, за те, що лаяв поганими словами господаря лісів наших, домівок наших, роду нашого — могутнього і доброго Ведмедя, — старшини племені і жерці призначили Глицю в жертву богам!..

Жрець, викрикнувши останнє слово, на мить замовк, і луна заметалася над завмерлим натовпом. Діти Ведмедя, захоплені жагучими словами жерця, полонені облудними