Діти Дюни - Френк Херберт

— Лето… боявся прянощів, — сказала Ганіма, виявивши, що може говорити про нього спокійно. Та страшна ціна, якої вимагали від них!

— Це мудро, — відповіла Джессіка. Більше вона нічого не сказала.

Однак Ганіма ризикнула викликати вибух своїх внутрішніх пам’ятей і зазирнула крізь дивну туманну заслону й обшир страхів Бене Ґессерит, що даремно намагався її стримати. Пояснення того, що сталося з Алією, нітрохи не полегшило її становища. Але нагромаджений досвід Бене Ґессерит показав можливу дорогу виходу з пастки, а коли Ганіма зважилася поділити свідомості з внутрішніми життями, вона насамперед прикликала Могаляту, спілку з добромисними, що могли б її захистити.

Згадала цей поділ, стоячи в сяйві сонця, що заходило край саду на даху Твердині. Відразу ж почула пам’ятеприсутність матері. Чані стояла, як примара, між Ганімою та далекими скелями.

— Увійшовши туди, ти з’їси плід дерева заккум, пекельну їжу! — сказала Чані. — Зачини ці двері, дочко моя, лише так ти будеш у безпеці.

Внутрішній гамір здійнявся навколо видіння, і Ганіма втекла, зануривши свою свідомість у Кредо Сестринства, реагуючи так радше з розпачу, ніж із довіри. Швидко продекламувала Кредо, рухаючи губами, дозволяючи голосові піднятися до рівня шепоту.

«Релігія — це наслідування дорослого, здійснюване дитиною. Релігія — це стисле втілення давніх вірувань: міфології, що є здогадом, прихованих припущень довіри до Всесвіту, тих заяв, які виголошують люди, прагнучи особистої влади, а це все перемішане з дрібкою просвіти. І завжди остаточною невимовленою заповіддю є: “Не став запитань!” Але ми запитуємо. Ми зазвичай ламаємо цю заповідь. Праця, до якої ми зобов’язалися, полягає у визволенні уяви, використанні уваги для найглибшого почуття творчості, на яке спроможне людство».

Повільно в думки Ганіми повернулося почуття порядку. Відчувала, однак, як тремтить її тіло і який ламкий той здобутий нею спокій, — і ця туманна завіса зоставалася в її свідомості.

— Леб-Камаї[32], — прошепотіла вона. — Серце мого ворога, хай не будеш ти серцем моїм!

І прикликала спомин про риси Фарад’на: тяжке молоде обличчя з навислими бровами та стиснутими вустами.

«Ненависть робить мене сильною, — прошепотіла вона. — У ненависті я можу протистояти фатуму Алії».

Але тремка ламкість її становища залишалася, і єдине, про що вона могла думати, — це наскільки Фарад’н нагадував свого діда, покійного Шаддама IV.

— Ось ти де!

Це з правого боку до Ганіми підходила Ірулан, ступаючи широкими, майже чоловічими кроками. Повернувшись, Ганіма подумала: «А вона Шаддамова донька».

— Ти ще довго тікатимеш сюди сама? — спитала Ірулан, зупинившись перед Ганімою і височіючи над нею з грізною міною.

Ганіма стрималася від пояснення, що не була тут сама, що охорона бачила, як вона підіймається на дах. Гнів Ірулан був викликаний тим, що вони обидві були тут на відкритому місці, досяжні для дистанційної зброї.

— А ти не маєш на собі дистикоста, — сказала Ганіма. — Знаєш, що за давніх часів когось, пійманого поза січчю без дистикоста, вбивали на місці? Марнування води — це загроза для племені.

— Вода! Вода! — буркнула Ірулан. — Я хочу знати, чому ти наражаєш себе на небезпеку в такий спосіб. Повертайся досередини. Завдаєш усім нам клопоту.

— Яка ж тепер небезпека? — спитала Ганіма. — Стілґар ліквідував зрадників. Усюди є стражники Алії.

Ірулан глянула вгору, на сутінкове небо. На сіро-синьому тлі вже виднілися зорі. Знову перевела погляд на Ганіму.

— Я не сперечатимусь. Мене послали, аби повідомити про звістку від Фарад’на. Він погоджується, але з якоїсь причини хоче відтягти дату церемонії.

— Чи надовго?

— Не знаємо. Перемови тривають. Але Дункана відсилають додому.

— А моя бабуся?

— Вона вирішила поки що зостатися на Салусі.

— І хто б її у цьому звинувачував? — спитала Ганіма.

— Ця дурна суперечка з Алією!

— Не намагайся мене ошукати, Ірулан! Це не було дурною суперечкою. Я чула розповіді.

— Страхи Сестринства…

— Обґрунтовані, — промовила Ганіма. — Що ж, ти передала мені звістку. Не скористаєшся нагодою ще раз спробувати мене відмовити?

— Я здаюся.

— Ти краще знаєш, навіщо знову намагаєшся мене обманути, — сказала Ганіма.

— Дуже добре! Намагатимуся тебе відмовити. Цей план — божевілля. — Ірулан спитала себе, як вона дозволила Ганімі так її роздратувати. Бене-ґессеритку ніщо не може вивести з рівноваги. Вона сказала:

— Мене непокоїть надзвичайна загроза для тебе. Ти це знаєш. Гані, Гані… ти дочка Пола. Як ти можеш…

— Бо я його дочка, — відповіла Ганіма. — Ми, Атріди, походимо від Агамемнона й знаємо, що в нашій крові. Ніколи не забувай про це, бездітна дружино мого батька. Ми, Атріди, маємо криваву історію і не закінчили з кров’ю.

Ірулан розгублено спитала:

— Хто цей Агамемнон?

— Які ж прогалини у твоїй славній бене-ґессеритській освіті, — сказала Ганіма. — Я постійно забуваю, що у вас скорочений курс історії. Та мої спогади сягають… — вона урвала, щоб не будити цих тіней з їхнього непевного сну.

— Хай що б ти пам’ятала, — сказала Ірулан, — мусиш знати, який небезпечний цей план…

— Я його вб’ю, — промовила Ганіма. — Він завинив мені життя.

— А я відверну це, якщо зумію.

— Ми вже це знаємо. Ти не матимеш нагоди. Алія відішле тебе до одного з нових міст на півдні, доки все не закінчиться.

Ірулан із жахом струснула головою.

— Гані, я дала клятву захищати тебе від усіх небезпек. І зроблю це навіть ціною власного життя, якщо виникне така потреба. Якщо ти думаєш, що я нидітиму в якійсь обмурованій джедіді, тоді як ти…

— Завжди є ще Хуануї, — тихо сказала Ганіма. — Маємо смертесховище як альтернативу. Я певна, що ти не зможеш втручатися в це.

Ірулан зблідла, приклала долоню до вуст, на мить забувши всю свою виучку. Вона стільки зусиль і дбання вклала в Ганіму, що зараз відчувала втрату геть усього, крім тваринного страху. Дала волю цим руйнівним емоціям, що тремтячими словами злетіли їй з губ:

— Гані, я не за себе боюся. Заради тебе я кинулася б у пащу хробака. Так, я та, ким ти мене назвала, — бездітна дружина твого батька, але ти дитина, якої в мене ніколи не було. Благаю тебе… — У куточках її очей блиснули сльози.

Ганіма змагалася з клубком у горлі:

— Між нами є ще одна різниця. Ти ніколи не була фрименкою. А я не є ніким іншим. Це прірва, яка нас розділяє. Алія знає. Хай ким вона не є, вона це знає.

— Ти не можеш напевне сказати, що знає Алія, — гірко промовила Ірулан. — Якби я не знала, що вона Атрідка, то присягла б, що вона вирішила знищити свою власну Родину.

«Звідки тобі знати, чи вона все ще Атрідка?»