Діти Дюни - Френк Херберт
Проте скеля далі буде там, унизу.
«Я все ще в трансі», — подумав він.
Знав, що невдовзі опиниться на роздоріжжі між життям і смертю. Його наглядачі знову й знову відсилали його в неволю прянощів, невдоволені його реакцією після кожного повернення. Завжди зрадницький Намрі чекав там зі своїм ножем. Лето знав незліченне минуле та майбутнє, але ще мусив навчитися, що могло б задовольнити Намрі… чи Ґурні Галлека. Вони хотіли чогось за межами видінь. Роздоріжжя між життям і смертю вабили Лето. Він знав, що його життя мусило мати якесь внутрішнє значення, що здіймає його над обставинами видіння. Думаючи про цю вимогу, він відчував, що внутрішня свідомість була його справжньою суттю, а зовнішнє існування — трансом. Це його жахало. Він не хотів повертатися до січі з блохами, Намрі та Ґурні Галлеком.
«Я боягуз», — подумав він.
Але боягуз, навіть боягуз може відважно померти через єдиний жест. Де ж був той жест, що мав знову зробити його цілісним? Як йому прокинутися від трансу й видіння у Всесвіті, якого вимагав Ґурні? Знав, що без цього повернення, без пробудження з безцільних видінь він може померти в обраній ним самим в’язниці. Він урешті-решт дійшов до необхідності співпрацювати зі своїми поневолювачами принаймні в цьому. Десь мусив знайти мудрість, внутрішню рівновагу, що луною відіб’ється від Усесвіту, повернеться до нього як образ спокійної сили. Лише тоді він зможе шукати свій Золотий Шлях і вижити в шкірі, що не буде його власною.
Хтось у січі грав на балісеті. Лето відчував, що його тіло, ймовірно, сприймає цю музику в теперішньому. Відчував тапчан під спиною. Слухав музику. Це Ґурні грав на балісеті. Жодні інші пальці не могли дорівнятися його володінню цим найскладнішим інструментом. Він грав стару фрименську пісню, звану хадисом[28] через її внутрішній розповідний характер і голос, що описував взірці поведінки, необхідні, аби вижити на Арракісі. У пісні йшлося про щоденні заняття на січі.
Лето почув, як музика несе його крізь чудову древню печеру. Бачив жінок, що топчуть рештки прянощів на паливо, заквашують прянощі для ферментації, тчуть меланжеву тканину. Меланж був у січі всюди.
Настала мить, коли Лето не міг відрізнити музику та людей з печерного видіння. Скавчання і ляскання ткацького верстата було скавчанням і лясканням балісета. Але його внутрішні очі бачили тканини з людського волосся, довгого волосу щурів-мутантів, ниток пустельної бавовни та смужок, скручених із пташиної шкіри. Він бачив січову школу. Екомова Дюни бушувала в його мозку на крилах музики. Він побачив кухню на сонячних панелях, довге приміщення, у якому виготовляли й зберігали дистикости. Бачив віщунів погоди, що читали її з паличок, вийнятих із піску.
Десь посеред цієї подорожі хтось приніс йому їжі й погодував ложкою, сильною рукою підтримуючи голову. Він знав, що це відчуття з реального часу, але чудова гра руху далі тривала всередині нього.
Тоді, наче за мить після насиченої прянощами їжі, він побачив піщану бурю. Рухомі картини в подиху піску стали золотими відблисками очей метелика, а його життя зменшилося до липкого сліду проповзання комахи.
Крізь нього гарячково промайнули слова Паноплії Профетикус: «Кажуть, що у Всесвіті немає нічого постійного, нічого збалансованого, нічого тривалого, — ніщо не зостається сталим, щодень, щогодина приносять зміни».
«Стара Міссіонарія Протектіва знала, що робить, — подумав він. — Вони знали про Жахливі Цілі. Знали, як маніпулювати людьми й релігіями. Навіть мій батько, врешті-решт, не втік від них».
Там лежала підказка, якої він шукав. Лето вивчив її. Відчув, як сила повертається до його тіла. Уся його багатолика істота обернулася і глянула на Всесвіт. Він сів і виявив, що сам у похмурій камері. Світло просочується лише із зовнішнього коридору, яким цілий еон тому пройшов чоловік, що потяг за собою його розум.
— Хай щастить нам усім! — гукнув він традиційне фрименське вітання.
В аркоподібних дверях з’явився Ґурні Галлек, його голова була чорним силуетом на тлі світла із зовнішнього переходу.
— Принеси світло, — сказав Лето.
— Хочеш перейти до наступних випробувань?
Лето засміявся:
— Ні. Зараз моя черга випробовувати вас.
— Побачимо. — Галлек обернувся, а за мить повернувся з яскраво-блакитною світлокулею у згині лівого ліктя. У камері її відпустив, дозволивши вільно плавати над їхніми головами.
— Де Намрі?
— За дверима, там, звідки я можу його покликати.
— Ахх, Прабатько Вічність завжди терпляче чекає, — промовив Лето. Почувався дивно вивільненим, балансуючи на краю відкриття.
— Називаєш Намрі іменем, застереженим для Шай-Хулуда? — спитав Галлек.
— Його ніж — це зуб хробака, — промовив Лето. — Тож він — Прабатько Вічність.
Галлек похмуро посміхнувся, але промовчав.
— Ти далі шукаєш шляху, щоб винести мені присуд? — сказав Лето. — Що ж, погоджуюся — немає можливості обмінюватися інформацією без винесення присудів. Усе-таки не проси у Всесвіту точності.
Шурхітливий звук позаду Галлека сповістив Лето про прихід Намрі. Він зупинився ліворуч від Галлека, за півкроку від нього.
— Аххх, ліва рука проклятих, — прокоментував Лето.
— Немудро жартувати з Нескінченності та Абсолюту, — буркнув Намрі. Зиркнув у бік Галлека.
— Хіба ж ти Бог, Намрі, що прикликаєш абсолюти? — спитав Лето. Але зосередив увагу на Галлеку. Присуд прийде звідти.
Обидва чоловіки просто дивилися на нього, нічого не відповідаючи.
— Кожен присуд вагається на краю помилки, — пояснив Лето. — Твердити про абсолютність знання — однаково, що ставати потворою. Знання — це нескінченна пригода на краю непевності.
— У яку словесну гру ти граєш цього разу? — з натиском спитав Галлек.
— Нехай говорить, — промовив Намрі.
— Це гра, яку розпочав зі мною Намрі, — сказав Лето й побачив, як старий фримен кивнув головою. Напевне, розпізнав гру в загадки.
— Наші чуття завжди мають щонайменше два рівні, — промовив Лето.
— Незначні дрібниці й послання, — відповів Намрі.
— Чудово! — сказав Лето. — Ви дали мені незначні дрібниці — я даю вам послання. Я бачу, чую, відчуваю запах і дотик; я відчуваю зміну температури та смаку. Відчуваю плин часу. Можу знімати пробу з емоцій. Аххххх! Я щасливий. Бачиш, Ґурні? Намрі? У людському житті немає таємниці. Це не проблема, яку слід розв’язати, а дійсність, яку слід пережити.
— Випробовуєш наше терпіння, хлопче, — промовив Намрі. — Чи це те місце, де ти хотів би померти?
Однак Галлек стримав його, простягнувши руку.
— По-перше, я
