Діти Дюни - Френк Херберт

— Аліє! Якщо ми зламаємо наше слово… — Вона дозволила запасти хвилинній тиші, тоді як Алія, посміхаючись, обдумувала потенційний гнів Великих Домів на Асамблеї Фафрилаха, деструктивні наслідки невіри в Атрідівську честь, втрату релігійної віри, всі великі й малі будівельні блоки, що валитимуться один за одним.

— Це повернеться проти нас, — запротестувала Ірулан. — Усю віру в пророцтва Пола буде знищено. Це… Імперія…

— Хто посміє сумніватися в нашому праві вирішувати, що є злом, а що добром? — солодким голосом спитала Алія. — Це ми посередники між добром і злом. Мені досить проголосити…

— Ти не можеш цього зробити! — протестувала Ірулан. — Пам’ять про Пола!

— Є лише одним зі знарядь Церкви та Держави, — промовила Ганіма. — Не кажи дурниць, Ірулан.

Ганіма торкнулася крис-ножа при своєму поясі та глянула на Алію.

— Я неправильно оцінила свою мудру тітоньку, Регентку всього Святого в Муад’Дібовій Імперії. Я справді неправильно тебе оцінила. Приваблюй до нашої вітальні Фарад’на, якщо хочеш.

— Це нерозсудливо, — благала Ірулан.

— Ти погоджуєшся на заручини, Ганімо? — спитала Алія, ігноруючи Ірулан.

— На моїх умовах, — відповіла Ганіма, все ще тримаючи руку на ножі.

— Я вмиваю руки, — сказала Ірулан, справді потерши долоні. — Я була б схильна до справжніх заручин, які б загоїли…

— Ми з Алією завдамо тобі рани, яку значно складніше загоїти, — промовила Ганіма. — Ведіть його швидко, якщо прийде. Можливо, він так і зробить? Чи він запідозрить дитину мого ніжного віку? Розплануємо формальну церемонію заручин, що вимагатиме його присутності. Нехай там буде можливість для мене побути з ним наодинці… хвилину чи дві.

Ірулан здригнулася від доказу того, що Ганіма була фрименкою, а фрименські діти нічим не відрізнялися від дорослих у цій страшній кровожерливості. Врешті-решт, вони були призвичаєні добивати поранених на полі бою, звільняючи від цього обов’язку жінок, аби вони могли збирати тіла й відносити їх до чавильні. А Ганіма, розмовляючи голосом фрименської дитини, громадила одне жахіття на інше завдяки вивченій зрілості її слів і древньому почуттю вендети, що витало довкола неї як аура.

— Готово, — промовила Алія, намагаючись не видати голосом і виразом обличчя своєї радості. — Приготуємо формальну карту заручин. Їх засвідчать підписами зібрані представники Великих Домів. Фарад’н не сумніватиметься…

— Сумніватиметься, але приїде, — сказала Ганіма. — І матиме охоронців. Та хто подумає охороняти його від мене?

— Заради любові до всього, що намагався зробити Пол, — запротестувала Ірулан, — надаймо смерті Фарад’на принаймні видимості нещасного випадку чи результату замаху зовнішніх ворогів.

— Я охоче покажу закривавлений ніж своїм побратимам, — відповіла Ганіма.

— Аліє, я тебе благаю, — промовила Ірулан. — Відкинь це нерозважне шаленство. Проголоси проти Фарад’на канлі, що завгодно, але…

— Нам непотрібне формальне оголошення вендети проти нього, — заявила Ганіма. — Уся Імперія знає, як ми мусимо почуватися. — Торкнулася рукава своєї одежі. — Носимо жовтий траур. Коли я зміню його на чорну барву фрименських заручин, хіба це когось ошукає?

— Молюся, щоб ошукало Фарад’на, — промовила Алія, — а делегати Великих Домів, яких ми запросимо, стануть свідками…

— Кожен із цих представників обернеться проти вас, — сказала Ірулан. — Ти це знаєш.

— Чудово, — погодилася Ганіма. — Ретельно обирай цих делегатів, Аліє. Це мають бути ті, яких ми пізніше без клопоту позбудемось.

Ірулан розпачливо здійняла руки, повернулася і побігла геть.

— Слід пильно за нею стежити, щоб не попередила племінника, — зауважила Ганіма.

— Не треба вчити мене, як влаштовувати змови, — промовила Алія. Обернулася і пішла слідом за Ірулан, але повільніше. Охоронниці, що чекали ззовні, та порадниці потяглися за нею, як крупинки піску, втягнуті у здійнятий хробаком вир.

Коли двері зачинилися, Ганіма сумно похитала головою і подумала: «Так, як ми й думали з бідним Лето. Підземні боги! Хотіла б я, щоб тигр убив мене замість нього».

Багато сил прагнуло здобути контроль над близнятами-Атрідами, а коли оголосили про смерть Лето, то цей рух змов і контрзмов ще більше посилився. Зауважте відносність мотивацій: Сестринство побоювалося Алії, дорослої Гиді, але досі прагнуло тих генетичних рис, носіями яких були Атріди. Церковна ієрархія Ауквафу й Хаджу вбачала лише владу, яку давав контроль над спадкоємцями Муад’Діба. ДАПТ хотів прокласти собі дорогу до багатств Дюни. Фарад’н і його сардаукари шукали способу повернути славу Дому Корріно. Космічна Гільдія боялася рівності Арракіс=меланж: без прянощів неможлива навігація. Джессіка хотіла виправити те, що стало наслідком її непослуху Бене Ґессерит. Мало хто питав близнят про їхні плани, аж доки не стало надто пізно.

Книга Креоса

Невдовзі після вечері Лето побачив чоловіка, що проходив повз аркоподібні двері до його кімнати, і послав свій мозок за ним слідом. Коридор залишився відкритим, і Лето бачив там якусь активність: провозили корзини з прянощами, з’явилися три жінки в мудрованому чужопланетному вбранні, що видавало в них контрабандисток. Чоловік, який зацікавив Лето, міг бути ким завгодно, коли не брати до уваги того, що він рухався, як Стілґар. Дуже помолоділий Стілґар.

Його мозок здійснив дивну прогулянку. Час наповнив свідомість Лето, наче зорі небесну сферу. Він бачив нескінченні часопростори, але мусив втискатися у власне майбутнє, щоб довідатися, де зараз його тіло. Його багатоликі життєпам’яті раптово наростали й відпливали, але тепер вони належали йому. Вони були як хвилі на узбережжі, але якщо здіймалися надто високо, то він міг їм наказати, і вони відступали, залишивши позаду тільки царственого Гарума.

Час від часу він вислуховував ці життєпам’яті. Вони по черзі висовували голову з-за сцени, як суфлер, і давали вказівки щодо його поведінки. Під час цієї розумової прогулянки прийшов його батько й сказав: «Ти дитина, яка хоче бути дорослою людиною. Ставши дорослим, даремно шукатимеш дитини, якою ти був».

Постійно відчував, що його тіло гризуть блохи та воші старої січі, за якою погано доглядали. Здавалося, що жодного зі слуг, які приносили йому страви, дуже приправлені прянощами, не турбували ці створіння. Чи ці люди були невразливими на таке, чи просто жили з ними так довго, що вже й не зважали на дискомфорт?

Ким були ці люди довкола Ґурні? Як вони дісталися сюди? Чи було це Джакуруту? Його множинні пам’яті давали невтішні відповіді. Ці люди були огидними, а Ґурні найогиднішим із них. А все-таки тут, під огидною поверхнею, пливла, очікуючи, приспана досконалість.

Якась його частина знала, що він зостається у путах прянощів, що великі дози меланжу в кожній страві тримають його в неволі. Його дитяче тіло хотіло збунтуватися, тоді як його особистість захоплювалася безпосередньою присутністю спогадів, перенесених крізь тисячі еонів.

Розум Лето повернувся до своєї мандрівки, а він міркував, чи