Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

Потім у нього почалися видіння.

Він ішов через ліс, і він був кимось іншим; назустріч із-за білого стовбура ступила дівчина років вісімнадцяти, у вільних білих шортах і короткій безрукавці. Вона всміхалась, і це була одна з небагатьох посмішок Тимор-Алка — він посміхався так само, коли почувався в безпеці й був певен у собі.

Дівчина простягнула до нього руки. Ураз її посмішка зникла, обличчя скривилося від болю, вона впала, притискаючи долоні до живота, й почала корчитися на траві. Крокодил, що був кимось іншим, кинувся до неї, але ноги вросли в землю.

Ліс перекинувся.

Жіночий голос, глибокий і стривожений, бурмотів біля самого обличчя: «Я тут, усе добре, Айро, я тут, усе добре…»

Потім він розплющив очі й уразився, що досі живий.

Навколо було багато людей, дуже багато, вони ходили, розмовляли, обробляли землю реактивами, обміряли стовбури мертвих дерев. Один ніс в опущеній руці місцевий термінал — точніше, те, що від нього лишилося. Ні на Крокодила, ні на Айру, що сидів поряд, ніхто не зважав, і обидва раділи цьому; кілька хвилин бездіяльності, такої глибокої, що щоки, здається, готові сплинути на ключиці розплавленим воском.

— Чому ти називаєш себе Крокодилом? — хрипло спитав Айра.

— Що?!

— Чому ти подумки називаєш себе Крокодил? Це назва хижої тварини. Чому?

— Звідки ти… — Крокодил замовкнув.

— Хіба це таємниця? — пробурмотів Айра.

Крокодил перевів дух. Кожне слово забирало стільки зусиль, як вправа з важелезною штангою.

— Коли я був маленьким… у нас удома… у ванній, був пластмасовий крокодил Гена.

— Гена?

— Це ім’я… Довго пояснювати… Пластмасовий крокодил, дуже добрий. У капелюсі.

— Крокодил у капелюсі?!

— І в пальті… Я грався з ним… коли купався. Батько став називати мене Крокодил… Відтоді я так зву себе. Тільки я. Більше ніхто.

— Спасибі, — сказав Айра. — Тепер зрозуміліше.

Голоси людей, що метушилися в «зоні інциденту», зливалися в єдиний потік бурмотіння. Дзвін у вухах заважав Крокодилові розбирати їхні слова; перед очима іскрилася біла піна, як гора перлів. Так було: з білості проглядає зворушлива пластмасова морда; тісна ванна малогабаритної квартирки, почуття захищеності та спокою, якого він більше не знав ніде й ніколи в житті.

— Я хотів тобі сказати важливу річ, але не встиг, — сказав Айра. — Новина полягає в тому, що я можу повернути тебе на Землю.

— Навіщо ти це кажеш?! Мало…

Він хотів сказати: «Мало мною маніпулювали, мало грали на моїх почуттях і нервах», але не було сил дихати й ворушити губами.

— Я можу повернути тебе на Землю, — монотонно повторив Айра. — Я знайшов діру в твоєму договорі. Якщо вміло натиснути на Бюро — можна скасувати твою міграцію як факт. Тобто навіть пам’яті про неї не залишиться. На жаль, жити тобі на Землі залишилося всього два роки, але ти не знатимеш про це.

Крокодил глибоко зітхнув. Запаморочилося в голові.

— Тобі нарахували податок за нормами Кристала — два роки, — вів далі Айра. — Земні роки. А податок для міграції на Раа становить час, рівний двом обертам нашої планети навколо світила… Сонця. Рік Раа на дві сотих менший від земного. З тебе стягнули зайвих чотирнадцять земних днів. Цього достатньо, аби Бюро дало задній хід.

— Не може бути, щоби Бюро, зі своїми техно… логіями…

— Дурниці. Усюди, де в ході справи змінюються рішення, не минути помилок. Думаю, не ти один такий. Та відшукати всі ці документи й добитися реакції Бюро може людина з профільною підготовкою й дуже-дуже високим рівнем соціальної відповідальності. А звідки таке в мігранта?

— А Шана?

— Шана не Консул Раа, — відрізав Айра.

Крокодил заплющив очі.

…Прийти до тями на вологій вулиці дорогою додому й нічого не пам’ятати. Ці дні зникнуть із його життя: джунглі, водоспад, випробування на острові, музей на Сірій Скелі, задум Творця. На той час, коли Крокодил стане в нову калюжу, вкриту бензиновою плівкою, від Раа, можливо, залишиться хмарина пилу. І вже зовсім нічого, крім розрізнених молекул, не зостанеться ні від Айри, ні від Тимор-Алка, ні від дурного Полос-Нада, ні від Шани, ні від кого з них. Не буде світу, де ні сіло ні впало серед теплого вечора відбувається натуральне жахіття…

Прийти до тями й нічого не пам’ятати.

Залишаться два роки життя. І залишиться син. Андрійко.

— Консуле, вам потрібен транспорт?

Людина в біло-червоному комбінезоні височіла поряд, як ще одне дерево в цьому лісі. Від неї пахло хімією.

— Ні, — уривчасто кинув Айра. — Тут поряд.

Крокодил кліпнув. Здатність бачити в темряві пішла, червонявий відтінок лишився, і світ навколо здавався темно-коричневим. На небі дедалі яскравіше розгорялися гірлянди орбітальних станцій і супутників — жовті, теплі.

— Підводься, — сказав Айра.

Крокодил здивувався собі, коли підвівся доволі-таки бадьоро й зміг ступити навіть кілька кроків, перш ніж Айра підхопив його, як сніп, і легко закинув на плече:

— Десять хвилин потерпиш?

Бовтаючись униз головою, Крокодил нічого не відповів.

…Треба квапитися. Лишилося двадцять із чимось мільйонів років, щоб повернутись на Землю. Треба поспішати.

— Андрію, все добре?

— Чудово, — простогнав Крокодил.

Він обманює себе, й нікому на Землі він не потрібен, особливо синові.

Він обманює себе, й він нікому не потрібен на Раа.

Він просто злякався, жахнувся того, що всього життя його зосталося — два роки, два невідомих роки.

Він мігрант, що він може вирішити, він усього-на-всього лише мігрант…

— Айро.

— Що?

— Коли… прийдемо… ближче… постав… мене на ноги. Сам… дійду.