Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

— Не тільки тому, — сказав Айра. — Я… так, те, що я вигадав, не мало носія.

— Не буває.

— Я Дестабі. Воскресити хлопчика, в якого півчерепа розплющено, неможливо в матеріальному світі. Тому я зробив так, щоб матеріальний світ розступився трошки, залишив мені місце для вдиху… — Айра втягнув повітря шумно, глибоко, ротом. — І на Солонім Озері теж. Я вчинив… ну, припустімо, диво. Я синтезував ліки, неможливі в матеріальному світі.

— Плацебо, — пробурмотів Крокодил. — Хворому дають пустишку й обіцяють, що тепер він таки буде здоровим.

— Ні. Ця… штука руйнувала механізм хвороби в тих, хто знав про ліки, і в тих, хто гадки не мав. Це не була мікстура чи пігулка. Кажу тобі: це не мало носія. Це була… ідея.

— Не розумію, — сказав Крокодил.

Айра провів рукою в повітрі перед собою. Розкрився об’ємний світловий екран. Айра клацнув пальцями; Крокодил побачив жінку років тридцяти, повновиду, з тривожними темними очима й дуже коротко обстриженим чорним волоссям.

— Ось вона, — сказав Айра. — Мати двох метисів-близнюків, хлопчика й дівчинки. Перша хвора. Автор хвороби. Талановитий автор.

— Вона придумала хворобу? І від вигаданої хвороби почалась епідемія?

— Так… Сьогодні хоч минулося без жертв.

І Айра знову вп’явся поглядом у небо. «Усе, що в нього є, — це робота, — подумав Крокодил. — Він живе тільки цим. Ніби Раа — його немовля… Чи його печінка. Чи кохана».

Він пригадав, як Шана ридала й била Айру по обличчю. І той осміхався з незворушною поблажливістю. Ніби Шана не державний чиновник найвищого рангу, а маленька налякана дитина.

Айра піймав його погляд і криво всміхнувся:

— Що?

— І на цьому тлі — з жертвами — чому вони вважають тебе знавіснілим охоронним пристроєм?

— їм страшно. Якщо ти сидиш біля озера, й на колінах у тебе бавиться внук, і все так тихо, спокійно, і раптом з’являється гонець зі звісткою, що завтра — Друга Смерть Раа… Звичайно, ти кажеш йому, що він дурень і помиляється. І проганяєш його. І лютишся.

— А може так бути, щоб ти помилявся?

Айра подивився вниз, туди, де червоніло розпечене каміння під решіткою вогнища, де валялася на траві кинута циновка Шани.

— Хотів би я, — пробурмотів із тугою. — Теоретично — так, може бути. Та досвід підказує… «Інтуїція Махайрода — надбання Раа», — як сказав один старий радник.

— Та в тебе, крім інтуїції, є аргументи. Відповідь на твій запит із Бюро…

— Я й забув, що Шана розважала тебе закритими матеріалами.

— Навпаки, треба зробити їх відкритими. Хай люди знають.

— Андрію, ми не знаємо, що таке Бюро й чим продиктовані його рішення. Люди спершу жахнуться, а потім скажуть собі: нічого, проживемо й без мігрантів, аби нам залишили стабілізатори… «Почастішали випадки розшарування? І раніше так бувало, — скажуть люди. — Усе коли-небудь траплялось, і все закінчувалося щасливо, не влаштовуйте паніки, Консуле…»

Він замовк і засмучено похитав головою:

— Та я ж можу це скинути з себе, Андрію. Я просто зберу завтра велику нараду, проведу широку консультацію в мережі — і набереться сумарний індекс півтора проти моєї одиниці, всі ці люди відповідально скажуть, що нічого не треба зараз робити, а треба просто вичекати. Раніше все ж саме собою вщухало?

— Але ти не збереш великої наради.

— Ні, тому що я пан сам собі, — Айра жорстко всміхнувся. — Я зроблю, що вважаю за потрібне. Інакше Друга Смерть Раа затьмарить Першу.

— Не лякай.

— Я не лякаю. Мембрана вже прорвалась, і діра дедалі ширшає. На порозі — загальний безум, конфлікт ідеї й носія, розщеплення, розпад…

Крокодил подивився на небо. Супутники, станції, невидні серед інших небесних тіл стабілізатори, зірки, планети; десь там знаходять притулок вигнанці — відповідальні за свої вчинки повноправні громадяни…

— Айро.

— Так?

— Куди виганяють… їх?

— Є кілька баз на порожніх планетах, це далі від світила, ніж Раа, атмосфера бідна, умови важкі, але сяк-так можна жити. Біженцям із Лоа нітрохи не краще.

— Лоа… це ті, в яких вибухнула планета?

— Так.

— Тоді їм принаймні нема в чім себе винуватити.

— Є в чім, — сказав Айра. — Вони винуватять себе, що не мігрували, поки була така можливість, на Раа або в інший залюднений світ. Вони чекали, чекали до останнього, що все повернеться на краще… І діждали.

— А я звинувачую себе, що мігрував, — сказав Крокодил. — Вони хоча б разом. Вони одне одного підтримують. Їхня домівка лишилася в спільній пам’яті, а значить, вона існує як… як ідея. А я сам. І мій дім мені сниться майже щоночі, Айро. Я пам’ятаю кожну подряпину на паркеті й кожну складку портьєри.

— Отже, твій дім теж існує як ідея.

— Не в цьому річ! Вигнанець сам обрав свою долю: він свідомо нашкодив громаді, і його засудили… А я — як квітка, даруй на грубому слові, в потоці. Я ні разу в житті не був собі паном. Я завжди плинув за течією.

Айра хмикнув:

— Ще один сумнівається в моїй компетентності… Андрію, це ж я видав тобі посвідчення повноправного громадянина. Я взяв на себе відповідальність стверджувати, що ти — пан сам собі.

Крокодил хотів сказати: «Це вийшло випадково», але притримав язика.

Кольорові вогні повільно ворушилися на небі, пересуваючись, освітлюючи ніч.

— Певне, вигнанці мають своє суспільство, — припустив Крокодил. — Чи їм не дозволено триматися разом?

— Дозволено. Та вигнанці одне одного уникають. Уночі Раа сходить на темному небі, там рідний дім. Хочеться дивитись на нього й вити. Їм не потрібні свідки цих пісень.

Крокодил вдивився в його обличчя й раптом злякався:

— У тебе когось вигнано? З близьких?

— У тебе ніколи не закінчуються питання. Та в