За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс
Між двома зеленими бескидами виднілося щось подібне на порослий травою прохід. Знизу здавалося, що височенні скелясті стовпи стоять впритул один до одного, але тепер, коли Владарка з Ренсомом заглибилися поміж них так, що і праворуч, і ліворуч бачили тільки прямовисні кам’яні стіни, виявилося, що тут, вишикувавшись у лаву, пройшов би й цілий батальйон. Втім, з кожним кроком укіс робився дедалі крутіший, а простору між бескидами залишалося щораз менше. Скоро їм довелося вже повзти одне за одним навкарачки вузьким лазом, і Ренсомові, задерши голову, ледь вдавалося розгледіти високо вгорі маленький клаптик неба. Врешті-решт дорогу їм перегородила величенька кам’яна брила — такий собі шмат ясен, що поєднував два велетенські зуби, які стриміли обабіч. «Ех, був би я зараз у штанях», подумав, роздивляючись перепону, Ренсом. Владарка ж — вона була попереду — звелася на ноги, стала на кінчики пальців і підняла руки, намагаючись вхопитися за якийсь виступ на верхньому краю брили, а тоді повисла на руках, наміряючись, вочевидь, за одним махом підтягнутися і вибратися нагору. Зопалу він гукнув по-англійськи: «Зачекай, так не вийде!», проте не встиг виправитися, як вона вже стояла вгорі, на камені. Як їй це вдалося, Ренсом так і не збагнув, але судячи з виразу її обличчя, в цьому не було нічого надзвичайного. Сам він вибирався на брилу не так достойно, та все ж невдовзі і собі стояв біля неї — задиханий, спітнілий, з обдертим до крові коліном. Кров неабияк зацікавила Владарку, і коли він, як умів, пояснив їй, звідки береться «те червоне», вона вирішила теж здерти собі трохи шкіри з коліна, щоб подивитися, чи піде кров. Ренсом заходився пояснювати їй, що таке біль, та це тільки ще більше її розохотило. Проте в останню мить Малелділ, вочевидь, відмовив її від цього наміру.
Тепер можна було роздивитися довкола. Велетенські скелясті стовпи — з’ясувалося, що їх не два чи три, а цілих дев’ять, — здіймалися ледь не до самого неба і там, у неймовірній височіні, здавалось, прихилялися один до одного так, що золоте склепіння майже не проглядалося. Деякі, як-от ті, між якими вони пройшли, прямуючи сюди, стояли близько один від одного; між іншими натомість виднілося трохи більше вільного простору. Стовпи оточували невелику рівну і майже круглу місцину площею десь із сім акрів, вкриту ніжною, м’якою травою — на Землі такої й не побачиш — та всіяну дрібними червоними квітами. Співучий вітер дихав лагідною прохолодою, доносячи сюди дивовижну квінтесенцію всіх тих чарівних запахів, якими повнився яскравий світ, що зостався внизу. Крізь просвіти між стовпами прозирало море; звідси воно здавалося сливе безбережним, і це нагадувало, що вони піднялися на чималу висоту. Ренсомові очі, які вже призвичаїлися було до строкатої мішанини кольорів і форм, що панувала на плавучих островах, тепер відпочивали, споглядаючи чисті лінії і рівну поверхню величних кам’яних стовпів. Він ступив кілька кроків уперед, почуваючись так, наче потрапив до якогось неймовірно грандіозного собору, й озвався до Владарки; звук його голосу розбудив між скелями тихе відлуння.
— Як тут добре… та ти, можливо, почуваєшся інакше, адже вам заборонено довго тут перебувати.
На цих словах Ренсом поглянув на Владарку й одразу зрозумів, що помилився. Хтозна, про що вона думала, але її обличчя знову, як і раз чи двічі до того, пойняло дивне сяйво, і він поспіхом опустив очі.
— Давай-но оглянемо море, — запропонувала вона.
Вони заходилися обходити порослу травою площадку, визираючи у просвіти між стовпами. Позаду побачили острови, які покинули рано-вранці, вирушаючи до твердої землі. З цієї висоти архипелаг виглядав ще більшим, ніж Ренсом уявляв собі раніше. Яскраві кольори, у які він був забарвлений, — тут було і помаранчеве, і срібне, і фіалкове, і навіть, на подив, якесь лискуче чорне, — на Землі поєднувалися хіба в геральдиці. Вітер віяв саме звідти, і прекрасний аромат островів діяв на Ренсома так само, як діє на спраглу людину жебоніння струмка. Проте з усіх інших боків не було нічого, крім безмежного океану; принаймні, острови їм на очі не потрапили. Коло вже майже замкнулося, коли Ренсом раптом аж скрикнув від несподіванки, а жінка тут же простягнула руку і показала туди, куди дивився й він сам. У мідяно-зеленій воді миль за дві від них темніло щось невелике і кругле. На Землі Ренсом на перший погляд прийняв би це за буйок.
— Я не знаю, що це, — мовила Владарка. — Можливо, саме ця річ і впала зранку з Глибоких Небес.
«От би зараз бінокль», подумав Ренсом, бо Владарчині слова розбудили в ньому якусь невиразну підозру. Що довше дивився він на темну, маленьку з цієї відстані кульку, то сильніше непокоївся. Предмет, який виднівся у воді, здавався ідеально круглим та гладким, і йому спало на думку, що щось подібне він уже колись бачив.
Вам уже відомо, що Ренсомові довелося колись побувати на планеті, яку на Землі називають Марсом, хоч справжня її назва — Малакандра. Проте доправили його туди не елділи. Ренсома викрали і вивезли на Марс у космічному кораблі, який за формою нагадував напівпорожню кулю зі скла і металу; люди, котрі це зробили, мали намір віддати його правителям Малакандри, які начебто вимагали людської жертви. Звісно, все це виявилося одним великим непорозумінням. Великий Оярса, споконвічний правитель Марса (той самий, якого я на власні очі бачив — назвімо це так — вдома у Ренсома), не завдав моєму приятелеві жодної шкоди та й не мав такого на думці. Натомість професор Вестон, один із викрадачів, таки плекав чимало лихих помислів. Він був одержимий ідеєю, яка й зараз шириться цілою нашою планетою під машкарою облудних концепцій всеосяжного «наукового пізнання» та різних «міжпланетних товариств» і «ракетно-технічних клубів»; живе вона переважно на сторінках огидних дешевих журналів, і хоч усі розумні люди відверто її зневажають та беруть на сміх, завзяті прихильники, здобувши владу, не зупиняться перед тим, аби вписати новий розділ в історію нещасть, що спіткали всесвіт. Суть цієї ідеї полягає в тому, що людство, добряче зіпсувавши планету, де
