За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

— Гадаю, так воно і є, — мовив він. — Агов, а це що таке?

Досі тихе море раптом збурунилося, а водорості, що оторочували острів пишною бахромою, заворушилися. Та вже за мить усе знову заспокоїлося — хвиля пройшла під їхнім островом і пішла далі.

— Щось упало в море, — впевнено сказала жінка, а тоді продовжила розмову, ніби нічого й не трапилося.

— Я вирішила податися сьогодні на тверду землю власне для того, щоб пошукати Владаря. Тут на островах його немає, я вже їх усі обшукала. Та якщо ми піднімемось на твердій землі високо вгору, то нам буде видно дуже далеко, і ми побачимо, чи є десь поблизу ще й інші острови.

— Гаразд, давай так і зробимо, — мовив Ренсом, — якщо тільки нам вдасться туди доплисти.

— Ми поїдемо верхи, — сказала Владарка, а тоді опустилася навколішки над самісінькою водою — всі її рухи відзначалися такою плавністю і зграбністю, що дивитися на неї без щирого захоплення було просто неможливо, — і тричі ніби когось покликала, неголосно й одним і тим же тоном. Спершу нічого не відбувалося; та невдовзі Ренсом побачив, що у воді віддалік з’явилися якісь пінисті доріжки, котрі швидко наближалися до берега. Через кілька секунд море біля острова завирувало — у ньому аж кишіли великі сріблясті рибини; вони здіймали вгору цілі фонтани води, вигиналися, намагаючись одна поперед одну проштовхатися поближче до берега — гладенькі боки аж вилискували, немов справжнє срібло, — а передні вже тикалися носами в землю. Найбільші, міцні і сильні на вигляд, були близько дев’яти футів завдовжки. Земних рибин вони нагадували мало: основа голови у них була значно ширша за ту частину тулуба, яка до неї прилягала, проте ближче до хвоста тулуб знову розширювався; якби не це, вони скидалися б на велетенських пуголовків, а так здавалися подібними радше на череватих стариганів із запалими грудьми і великою головою. Владарка доволі довго оглядала їх і нарешті, схоже, таки двох вибрала; решта рибин тієї ж миті подалися трохи назад, а переможці повернулися хвостом до берега і завмерли, ледь ворушачи плавниками. «А тепер, Пістрявий, роби ось так», сказала вона і всілася верхи просто туди, де тіло рибини звужувалося. Ренсом вчинив так само. Велика голова попереду слугувала мовби сідельною лукою, тож сиділося зручно й можна було не боятися впасти. Він зиркнув на Владарку — вона тим часом легко торкнулася п’ятками боків своєї рибини, — і зробив те саме. За якусь мить вони вже плавно рухалися морською гладінню, до того ж із непоганою швидкістю — не менше шести миль за годину. Повітря над водою дихало прохолодою, вітерець легко куйовдив волосся. У світі, де йому досі доводилося тільки плавати і ходити пішки, їхати отак верхи на рибині було вельми приємно; до того ж цей спосіб пересування видавався доволі швидким. Оглянувшись, Ренсом побачив, що наїжачені деревами острови хутко тануть на обрії, а небо над головою ніби розширилося і ще ясніше засяяло золотим відблиском. Попереду ж увесь виднокіл заступали химерні обриси велетенської гори, забарвленої у не менш химерні кольори. Йому впало у вічі, що їх супроводжує уся риб’яча зграя: одні пливли просто за ними, інші розсипалися праворуч і ліворуч.

— Вони завжди пливуть за твоєю рибиною? — здивовано запитав він.

— А хіба у вашому світі звірі не ходять за вами? — відповіла Владарка. — Ми ж можемо взяти собі тільки двох, і решті було б образливо, якби ми не дозволили їм навіть плисти за нами.

— Он як! Тому ти й вибирала для нас рибин так довго?

— Звісно, — сказала вона. — Я намагаюсь брати щораз іншу.

Земля поволі наближалася. Виявилося, що берегова лінія не така рівна, якою здавалася з відстані; попереду виднілися і затоки, що врізалися в сушу, і півострови, які виступали у відкрите море. Ще трохи — і рибини вже не могли пливти далі, для них тут було надто мілко. За прикладом Зеленої Владарки Ренсом зісковзнув зі спини своєї рибини у воду й — оце радість! — відчув під ногами дрібні камінці; досі і не підозрював, що так знудьгувався за твердою землею. Він роззирнувся навколо. До затоки, де вони висадилися, збігала спадиста вузька долина, облямована по краях невисокими стрімчаками; трохи віддалік подекуди бовваніли чималі брили червонястого каменю, а ближче до берега росло щось схоже на мох та дерева, які виглядали майже по-земному: десь у тропіках вони б упали в око хіба якомусь досвідченому ботанікові. Посеред долини біг потічок, і його вигляд та дзюрчання води втішили Ренсома так, наче він опинився в раю — чи вдома. Бистра течія поміж темним камінням — власне в таких потічках зазвичай сподіваєшся натрапити на форель.

— Тобі до вподоби ця земля, Пістрявий? — запитала Владарка, поглянувши на нього.

— Так, — відказав Ренсом, — вона дуже подібна до мого світу.

Вони рушили вгору долиною. Коли підійшли ближче до дерев, Ренсомові стало зрозуміло, що цей край не так уже й нагадує Землю, адже світла на Переландрі все ж відчутно менше, і під деревами, де у нас стояла б хіба легка напівтінь, тут панували густі сутінки. Десь за чверть милі долина перетворилася на вузьку ущелину, обрамлену зовсім невисокими скелями, і Владарка, й оком не змигнувши, двома легкими стрибками вибралася нагору. Ренсом подався слідом, дивуючись її силі та спритності. Вони опинилися на доволі стрімкому косогорі, вкритому чимось дуже схожим на дернину чи коротко скошену траву — от тільки синього там було більше, ніж зеленого. Трохи віддалік, скільки вистачало зору, повсюди виднілися якісь білі, пухнасті на вигляд грудочки.

— Це квіти? — запитав Ренсом.

Владарка засміялася.

— Ні. Це пістрявки. Я назвала тебе Пістрявим через них.

Ренсом не відразу збагнув, що вона хоче сказати, та тут грудочки заворушились і стали рухатись у їхньому напрямку, дедалі швидше й швидше, а незабаром уже кружляли підстрибом довкола Владарки, вітаючи її. То були білі з чорними плямами тварини завбільшки з вівцю, але з такими великими вухами, рухливими носами і довгими хвостами, що скидалися швидше на велетенських мишей. Вочевидь, людей вони просто зачули нюхом — адже тут, на височині, дув уже доволі сильний вітер. Їхні кігтисті, вельми подібні до рук лапи були призначені, звісно, для того, щоб видряпуватися на скелі, а порослий синюватою дерниною терен правив їм за пасовисько. Пригорнувши кількох тварин у відповідь на їхні вітання, Владарка з Ренсомом рушили далі. Море, у якому віддзеркалювалося золоте небо, виглядало звідси мало не безмежним, а прямовисне