Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

Відповіді Крокодил не чув.

— Координати, — сказав Айра.

І знову вислухав відповідь.

— Надсилай, — сказав Айра. — Тривога.

— Що сталося?! — викрикнув Крокодил, секунду тому давши собі слово мовчати й здаватись обізнаним.

— У нас розшарування реальності, — Айра мигцем глянув на бузкове вечірнє небо. — Бігати не забув як?

На стадіоні в Крокодила не було б шансів проти Айри, але вони бігли лісом, і кущі, мох, пні та купини однаково заважали обом. Крокодил спочатку відстав, але майже одразу наздогнав інструктора і побіг за ним — назирці, як колись на острові. Узутим бігати зручніше, ніж босим, але Крокодил розумів, що довго такого темпу не витримає.

Його нічний зір знову загострився — мабуть, від викинутого у кров адреналіну. Він бачив ясно, й це рятувало: потемки він уже десять разів напоровся б на гілку, до того ж Айра часто змінював напрям, обираючи шлях. Потім ліс раптом скінчився, Крокодил побачив себе на узліссі поряд зі станцією й мало не спіткнувся об рейку, потонулу у траві. Айра різко спинився, і Крокодил мало не налетів на нього ззаду, як у старій комедії.

Минула секунда тиші.

Потім із переліска навпроти вискочили парубок і дівчина. Обоє летіли, задихаючись, щосили; Крокодил спочатку подумав, що вони, як і Айра, поспішають на чийсь нечутний поклик; дівчина, бліда, зі спотвореним від зусилля обличчя, пронеслася повз, не глянувши на Айру й Крокодила, а парубок крикнув щось нерозбірливе, панічне, дещо на кшталт: «Біжіть!»

Крокодил глянув у той бік, звідки вони з’явились.

Поночі можна було розгледіти, як тремтять верхівки дерев. Віддалених. Ближчих. Ще ближчих; ніби хвиля котилася при корінні, змушуючи здригатися крони.

Крокодил примружився. Між стовбурами можна було вирізнити рух — невловний, неприродний, хаотичний.

За секунду з гаю линув потік густої рідини, і перша хвиля була заввишки з людину. Завмерши на місці, Крокодил устиг побачити, що хвиля складається з окремих пульсуючих тіл. Тварюки, схожі на желейну черву, злипались і розлипались, звивались і розвивались, і разом утворювали єдину текучу масу, і ця маса прорвалася крізь ліс, підлісок і вирвалася на відкритий простір.

— Що це?!

Хвиля перекинулась. Рідина розтеклася по траві, і удар був таким, що ґрунт під ногами здригнувся. Крокодил нестримно відступав; він розумів, що має бігти, рятуватись, нестися чимдуж слідом за парубком і дівчиною — але Айра стояв, опустивши руки, відсторонений, навіть розслаблений, і дивився на бурхання рідини. Крокодил не міг бігти, поки Айра ось так стоїть.

— Айра?!

— Десять кроків назад, Андрію, і замри, наче вкопаний.

Раз, два, три, чотири…

Крокодил ступав спиною вперед, чітко розуміючи, що, варто йому повернутися спиною до рідини — він не втримається, поскаче зайцем.

П’ять, шість, сім…

Страхітлива маса знову зібралася хвилею, здійнялася над рештками трави й ринула вперед, як розумна й агресивна істота.

Вісім, дев’ять, десять…

У крайньому разі можна буде зажмуритись.

З комариним дзвоном десь нагорі виникли летючі тіні. Заметалися промені прожекторів. Стало світліше, ніж удень.

Гидкий сморід, запах загнилого м’яса вдарив у ніздрі, розлився по носових пазухах, проник у горло, в легені та в мозок. Крокодил задихав ротом, розуміючи, що довго не стримає нудоту. Темно-червона, в прозорій сукровичній плівці, на нього валила маса злиплих звивистих тіл, у небі метались, мигаючи аварійними маяками, крилаті апарати, а Айра стояв, опустивши руки, не роблячи жодних спроб бігти чи боронитися.

І хвиля тіл, наростаючи, накрила його з головою.

Крокодил і радий був побігти, але йому віднялись ноги. Ця слабкість обернулася перевагою: він бачив усе, що сталося, на власні очі.

Маса зібралася клубком на тому місці, де був Айра.

І раптом освітилася зсередини різким, нестерпно яскравим світлом. Крокодил закричав — так ударило в очі; все взялося рожевим серпанком. Маса закишіла сильніше, тварюки забилися, стікаючи липким соком. Зсередини пробився згусток, схожий на величезне перетинчасте крило, потім інший, потім третій; велетенські шкірясті крила, пронизані венами й капілярами, зрослись, утворивши оболонку, і захопили в себе масу, схожу тепер на пульсуючий мішок, на величезний шлунок.

І майже одразу згори, де снували літаючі прожектори, повалилася вода — каламутна, схожа на мильний розчин.

Крокодил усе ще стояв. Очі сльозилися, мильна вода текла за комір. Усе навколо уявлялося в жовто-рожевому, незвичному кольорі.

Темна маса, вкрита оболонкою, набухла — й опала. Забилась, але вже ясно було, що це конвульсії. Нарешті, мішок ліг на землю, спласкішав, як спустілий парашут, і розтанув, ніби кірка чорного снігу. Там, де кілька секунд тому звивалася червою повзуча рідина, тепер чорніла земля, цілком позбавлена трави. На тому боці галявинки стояли, звісивши гілля, голі безживні дерева. З неба періщили тугі струмені реактиву; Крокодил змок до кісток, шкіра горіла.

— Усім, хто мене чує, — пролунав із неба приємний жіночий голос. — Якомога швидше залиште зону інциденту. Якомога швидше залиште зону інциденту. Зверніться за роз’ясненнями до «інформаторію» за допомогою найближчого справного термінала. Зверніться за роз’ясненнями до «інформаторію»…

Крокодил ступив уперед. Потім ще. Потім зробив одразу декілька квапливих кроків; гола земля. Ні сліду людської присутності. Ніби велетенський шлунок перетравив людину, не лишивши навіть кісток…

— Андрію!

Він різко обернувся. Айра сидів, привалившись спиною до дерева, й сиве волосся спадало йому на обличчя.

— Спасибі, що не пішов, — промовив Айра самими губами. — Допоможи мені, доноре.

Його судини, волокна, гілки. Його джгутики, щупальця, ніби ніжки. Амеба, Всесвіт, космос. Пульсування речовини й вологи, вивільнення енергії. Вік би жити отак, розпластавшись, ніби туманність, у комфортній чорній порожнечі; але ні. Знову ніжні, знову мохнаті, схожі на ручних щурят, з’явилися п’явки й стали гризти, ссати, витягувати; стали відбирати, вкорочувати, висушувати. Стали повільно вбивати.

Це було жахливе, огидне й нестерпне відчуття, хоч