За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

втім, ближче до берега він майже розгладжувався, — де поміж пасмами пагорбів угадувалися вкриті рослинністю долини; такі ж долини, тільки вужчі і стрімкіші, схожі радше на ущелини, виднілися і біля підніжжя згаданих уже височенних бескидів. То була, звісно, земля — справжня тверда земля, коріння якої крилося глибоко під поверхнею планети. З Ренсомового острова ту переважно скелясту землю важко було добре розгледіти, але він не сумнівався, що жити там можна — принаймні, подекуди, — і йому страшенно захотілося туди потрапити. Виглядало, ніби вийти на берег там не надто складно, і хто його зна — може й на гору пощастить піднятися.

Із зеленою жінкою Ренсом того дня більше не зустрічався. Рано-вранці назавтра, з приємністю викупавшись і поснідавши, він знову всівся на березі, вдивляючись у сушу навпроти. Раптом позаду почувся Владарчин голос, і Ренсом, озирнувшись, побачив, що вона виходить з лісу в супроводі кількох тварин, які ледь не наступали їй на п’яти. Владарка привіталася, та, здавалося, не мала охоти вступати в розмову, а просто підійшла і стала біля нього на самому краю плавучого острова, не зводячи погляду з пойнятої легким серпанком землі, що мріла попереду.

— Я подамся туди, — озвалася вона нарешті.

— Можна й мені з тобою? — запитав Ренсом.

— Якщо хочеш, — відповіла Владарка, — та тільки там — тверда земля.

— Тому мені й хочеться туди потрапити, — сказав він. — У моєму світі вся земля тверда, і мені було б приємно по ній походити.

Владарка аж скрикнула від здивування і, перевівши погляд на нього, запитала:

— А де ж ви тоді живете?

— На землі.

— Ти ж сказав, вона тверда, нерухома.

— Так і є. Ми живемо на твердій землі.

Вперше, відколи вони зустрілися, її обличчям промайнуло щось схоже на вираз жаху чи огиди.

— А що ви робите вночі?

— Вночі? — спантеличено перепитав Ренсом. — Спимо, звісно.

— Але де?

— Там, де живемо. На землі.

Владарка глибоко замислилася і мовчала так довго, що Ренсомові почало вже здаватися, ніби вона не заговорить ніколи. Коли ж нарешті озвалася, то голос у неї був ледь приглушений і спокійніший, хоч звичні радісні нотки ще не повернулися.

— Вам Він не заборонив, — промовила вона, і ці слова прозвучали швидше як ствердження, а не як питання.

— Ні, — відповів Ренсом.

— Отже, в різних світах можуть існувати різні закони.

— А у вашому світі є закон, який забороняє спати на твердій землі?

— Так, — підтвердила Владарка. — Він не хоче, щоб ми там жили. Нам можна припливати туди і гуляти там — адже це наш світ. Але залишатися там на ніч… спати і прокидатися… — вона аж здригнулася.

— В нашому світі такий закон неможливий, — сказав Ренсом. — У нас немає плавучих островів.

— А скільки людей живе у вашому світі? — несподівано спитала вона.

Точного числа Ренсом не знав, але постарався пояснити їй, що таке «мільйони». Він сподівався, що Владарка здивується, та, як виявилося, цифри її не надто цікавили.

— Як же вам усім вистачило місця на твердій землі? — запитала вона.

— У нас її не один такий шматок, а багато, — відповів він. — До того ж, ті шматки великі — такі, як ось це море, наприклад.

— То як же ви живете? — вражено спитала вона. — Чи не половина вашого світу порожня і мертва. Сила-силенна землі — й уся прикута до дна! Хіба вас не гнітить сама лишень думка про це?

— Анітрохи, — сказав Ренсом. — Навпаки, в нашому світі перелякались би, почувши про світ, де замість землі — суцільне море, як у вас.

— До чого ж усе це приведе? — тихо промовила Владарка, радше сама до себе, ніж до нього. — За останні кілька годин я стала такою дорослою, що все моє попереднє життя видається тільки стовбуром дерева, з якого тепер почали навсібіч рости гілки, і вони розходяться так широко, що просто годі витримати… Спершу я дізналася, що сама йду від блага до блага… це теж нелегко зрозуміти. А тепер ще й виявляється, що благо у різних світах — різне, і Малелділ в одному світі забороняє те, що дозволяє в іншому.

— Можливо, у моєму світі й помиляються щодо цього… — невпевнено мовив Ренсом, стривожений тим, що накоїв.

— Ні, — заперечила вона, — про це мені говорить сам Малелділ. Та й не могло так бути, якщо у вас немає плавучих островів. Але Він не сказав, чому заборонив це нам.

— Ну, напевне є якась вагома причина… — почав було він, та тут вона раптом голосно розсміялася.

— Пістрявий, Пістрявий, — сказала крізь сміх, — як же багато говорять у твоєму світі!

— Вибач, — трохи збентежився він.

— За що ти вибачаєшся?

— За те, що забагато говорю.

— Забагато? Звідки мені знати, що для вас означає говорити «забагато»?

— Коли у нас кажуть, що хтось багато говорить, то це значить, що його просять замовкнути.

— Чому ж не попросити прямо?

Ренсом не знайшов, що відповісти, і запитав:

— А з чого ти сміялася?

— Я засміялася, Пістрявий, бо ти думав, як і я, про закон, що його Малелділ встановив для одного світу і не встановив для іншого. Сказати тобі було нічого, та все ж ти зумів обернути це у слова.

— Дещо я все-таки хотів сказати, — ледь чутно промовив Ренсом. — Принаймні, — додав він уже голосніше, — у твоєму світі цієї заборони не важко дотримуватися.

— Ось знову ти говориш дивні речі, — сказала Владарка. — Хто ж каже, що це важко? Якщо я накажу звірям стати на голову, вони не роздумуватимуть, важко це чи ні. Навпаки, це стане для них втіхою. Я у Малелділа — так само, як мої звірі у мене, й усі його веління для мене радість. Я думала не про це, а про те, що Його накази бувають різними — виявляється, вони поділяються на два види.

— У нас мудрі люди кажуть… — почав Ренсом, та вона його перебила:

— Краще зачекаємо і запитаємо у Владаря. Здається, Пістрявий, ти знаєш про це не набагато більше за мене.

— Так, звісно, запитаємо у Владаря, — погодився він. — Якщо тільки його знайдемо… — а тоді раптом мимоволі вигукнув по-англійськи: — Господи, що це?! — Жінка теж скрикнула: далеко ліворуч від них небо навскоси перерізало щось схоже на яскраву падучу зорю, а через кілька секунд до їхніх вух долетів якийсь приглушений гуркіт.

— Що це було? — запитав він знову, цього разу вже давньосонячною.

— Щось упало з Глибоких Небес, — сказала Владарка. В очах у неї зблиснуло здивування і цікавість, проте на Землі ми так часто спостерігаємо ці почуття тільки у поєднанні зі страхом та готовністю